— Я знаю. І скажу тобі по секрету, що сьогодні ти посварився з майбутнім королем Араґону.

— З Фернандо?! О, Боже!…

— Тільки нікому ні слова, — попередила Ізабела. — Про це не знає навіть Марія. Для більшої певності батько вирішив дочекатися, коли Марґарита назве ім’я свого обранця, і лише тоді він оголосить Марію наступницею престолу.

— Але Фернандо! — вигукнув Філіп. — Він же віддасть Араґон на поталу своїм друзям-єзуїтам.

— Не турбуйся. Мій батько не старий і ще потанцює на могилі Інморте.

— А якщо…

— Все одно не турбуйся. Марія владна жінка, мабуть, ще владніша за Марґариту, і не дозволить Фернандо втручатися в державні справи.

— Проте вона любить його, — стривожено промовив Філіп. — Любить до нестями. А закохана жінка часто-густо стає рабою коханого чоловіка.

— Так-таки й до нестями? — криво посміхнулася Ізабела. — Дозволь зауважити, що її нестямне кохання до Фернандо ніскільки не завадило їй переспати з тобою — і не один раз, до речі. Марія сама призналася мені.

— Ну, то й що? З її боку це була лише данина моді.

— Де ж пак, данина моді! З її слів я зрозуміла, що вона й зараз ладна стрибнути з тобою в ліжко, досить тобі лиш поманити її. Отак вона кохає свого чоловіка. І між іншим, Марія сама не знає, від кого в неї дочка — від тебе чи від Фернандо.

— Я теж не знаю, — з гіркотою промовив Філіп. — Як би мені хотілося знати це напевно… Ах! — спохватився він. — Ну, чому твій батько не посвятив мене в свої плани? Адже за рік я ставав повнолітнім, і ми могли б одружитися навіть усупереч волі мого батька… Чорт! Тоді б він попручався трохи, та зрештою визнав би мене спадкоємцем без цієї семирічної тяганини. І зараз ми б уже володіли всієї Ґаллією й потихеньку прибирали б до рук Францію та Бурґундію… Як по-дурному все вийшло!

Ізабела знову зітхнула:

— Так, батько утнув велику дурницю. Він, як ти знаєш, дуже обережний і поміркований. Обпікшись на спробі заручити нас за згодою твого батька, він вирішив зачекати і подивитися, до чого призведе змова молодих ґасконських вельмож. А коли стало відомо про твоє одруження, про цей мезальянс…

— Тоді я просто здурів від кохання, — швидко перебив її Філіп. — Я виявив звичайну людську слабість, піддався почуттю, я ладен був навіть відмовитися від претензій на спадок, від своїх владних амбіцій. Я не хотів зрозуміти, що не належу самому собі, що не маю права офірувати державними інтересами ради особистих. А опір батька та друзів лише розлютив мене і змусив закусити вудила. Інша річ, якби ми з тобою були заручені, хай навіть таємно — тоді б усе склалося інакше.