Філіп не намагався втішити її. Він здогадався, в чому річ, і вирішив, що зараз найкраще — дати їй виплакатися досхочу.

Нарешті Ізабела заспокоїлася і, знай шмигаючи носом, заговорила:

— Мій чоловік — гидка, брутальна, хтива тварюка. Ти ж бо чув, якої пісні він сьогодні горлав — перевізник корів з острова Лув’єр такої посоромиться. Мене нудить від одного його вигляду. Він… він… Щоразу він просто ґвалтує мене. Він справжній нелюд! Він робить мені боляче… — Вона притисла голову Філіпа до своїх грудей. — Боже, як мені боляче! Першої ночі, коли я побачила його… ну, оце… його роздягнутого — я мало не знепритомніла… а він… він п’яний накинувся на мене і… — Її затрусило від нового приступу ридання.

З Філіпових очей також потекли сльози.

— Потерпи, люба, — захлинаючись, говорив він. — Потерпи трохи. Наступного року я стану співправителем Ґаллії і тоді оголошу Франції війну. Час вже кінчати з існуванням кількох держав на споконвічних ґалльських землях — я зберу їх воєдино і відроджу Велику Ґаллію, якою вона була за Хлодвіґа. Я звільню тебе від цього чудовиська, кохана, а його запроторю до монастиря, щоб там він вимолював свої гріхи перед тобою.

Ізабела миттю втихла.

— Це правда?

— Клянуся, я так і зроблю.

— Ні, я не про те питаю. Ти назвав мене коханою — це правда?

— Істинна правда.

— А як же тоді Бланка? А твоя кузина Амелія? А Діана Орсіні?

Філіп зітхнув:

— Ви мені всі любі, Ізабело. Я всіх вас кохаю, навіть не знаю, кого більше. — Він поклав голову їй на коліна. — Я запеклий грішник і нічого не можу вдіяти з собою. Сподіваюся, Господь зглянеться і не стане надто суворо карати мене. Адже Він все бачить і все розуміє. Він знає, що мною керує не хтивість, а любов; що я всією душею люблю кожну жінку, з якою кохаюся. Шкода, що самі жінки не хочуть цього зрозуміти і не можуть простити мене.

— Я розумію тебе, любий, — лагідно сказала Ізабела. — Ти ще не зустрів таку жінку, що могла б заволодіти всіма твоїми помислами, що заслуговувала б на всю ту ніжність, всю ту пристрасть, якими переповнене твоє серце… Я також не претендую на це. Я цілком вдовольнюся тією часткою твого кохання, що припадає на мене.

— О, Ізабело, я тебе обожнюю! — захоплено промовив Філіп, підводячи голову.

Вони довго і пристрасно цілувалися, а потім він подарував їй ту частку свого кохання, що припадала на неї…

Коли добігла друга попівночі Філіп вийшов з покоїв Ізабели і з подивом побачив пажа, що допіру супроводжував їх з бенкетної зали. Хлопчина сидів попід стінкою навпроти дверей, звісивши на груди голову, і час від часу тихо сопів уві сні. Праворуч від нього стояв згаслий ліхтар.