— Тверезіє, — похмуро додав Симон.

Філіп зняв з себе камзол, сів у крісло навпроти друзів і запитав:

— Це з його ласки ви тут?

— А з чиєї ж іще? — ліниво зронив Ґастон. — Монах клятий!

— Ти був у ґрафівни Іверо? — співчутливо поцікавився Філіп.

— Атож, у неї.

— Ага! Тепер зрозуміло, чому в тебе такий кислий вигляд

— Ще б пак! Цей євнух з ґеніталіями, витяг мене з ліжка.

(З властивою йому грубуватою вишуканістю Ґастон назвав ліжком крісло у вітальні Гелениних покоїв. Йому соромно було признатися друзям, що за три тижні, проведені в Памплоні, він жодного разу не переспав з нею — як, власне, і з будь-якою іншою жінкою.)

— А ти, Симоне? Де ти був?

— Я?… Я нічого… — Очі його забігали. — Я просто…

— Він просто розмовляв з ґрафинею де Монтальбан, — прокоментував Ґастон. — Ґраф, її чоловік і двоюрідний дядько, виявився застарий, щоб бути запрошеним до Кастель-Бланко, і ґрафиня нудьгувала без нього. От Симон і вирішив трохи розважити її. Ти ж знаєш, який він цікавий і дотепний співрозмовник.

Філіп з серйозною міною кивнув, ледве стримуючись, щоб не зареготати.

— Та вже ж, знаю. Це загальновідомо.

— А ти що робив? — спитав у нього д’Альбре. — Ану, ану! — він схопив Філіпа за грудку, притягнув його до себе й обнюхав скуйовджене волосся; потім штовхнув його назад у крісло. — Ну, і як вона?

Філіп почервонів:

— Хто „вона“?

— Ізабела Араґонська.

— Звідки ти взяв, що…

— Та годі тобі! — відмахнувся Ґастон. — Не вдавай ображену невинність. Щойно ти валявся в ліжку з Ізабелою Араґонською, я це по запаху вчув.