Я з радістю зустрівся і з найближчим помічником маршала Фоша — генералом Вейґаном, в особі якого відтоді завжди мав відданого друга Фінляндії, а також ясновидющого спостерігача великополітичних перипетій. На противагу маршалові, генерал Вейґан мав спокійну й стриману вдачу, вдало доповнюючи цим свого начальника, про що свідчила й гармонійність їхньої співпраці. Коли трохи згодом виникла потреба знайти годящого керівника для делегації французьких офіцерів Генштабу, яку треба було надіслати на допомогу полякам, коли Червона армія загрозливо наближалася до Варшави, це делікатне завдання доручили саме генералу Вейґану, і він упорався з ним так, що це показало його гідним довіри маршала Фоша.

Восени знову набуло актуальності питання Аландських островів. Шведський уряд досі сподівався забрати Аланди собі, надавши населенню змогу скористатися правом на самовизначення. У вересні 1919 року на Паризькій мирній конференції було чимало відповідних демаршів за підтримки потужної газетної пропаганди. І вплив ця пропаганда справила: наприкінці того вересня прем’єр-міністр Клемансо повідомив палаті депутатів, що справедливі вимоги Швеції щодо архіпелагу буде взято до уваги на мирній конференції. Приватно лунали думки, що заява прем’єр-міністра стосовно аландського питання була наслідком особистого звернення прем’єр-міністра Швеції Ялмара Брантінґа — як відомо, давнього знайомого Клемансо.

Здивований цим поворотом у справі, я спробував потрапити на прийом до Клемансо, якому було підпорядковано і військове міністерство. Я намірявся подякувати за довіру, яку французький уряд виявив до Фінляндії, відрядивши до нашої країни військову місію, а також за взірцеву тактовність. Але крім того — і перш за все — я мав твердий намір поінформувати його про позицію Фінляндії в аландському питанні.

Аудієнцію було надано без зволікання, і незабаром я стояв перед видатним діячем, який у роки війни став уособленням опірної сили свого народу. «Тигр» прийняв мене ввічливо, але стримано, і в мене було потужне враження, наче він мало не іскрив від нервової сили й твердої волі. Сидячи за письмовим столом, подавшись уперед і зігнувшись од ваги років, цей невисокий круглоголовий чоловік із маленькими пронизливими очима і білими обвислими вусами, безперечно, таки мав якийсь тигрячий вигляд.

Я подякував за цікавість, яку Франція багатьма способами демонструвала до моєї країни та її збройних сил, зазначив, що ми дуже вдячні його країні, яка першою з переможниць визнала незалежність Фінляндії, а також висловив сподівання, що визвольна війна показала нас гідними цього визнання й довіри. Клемансо я теж коротко описав нашу смертельну боротьбу, її значення для Північної Європи й невдячність, якої ми зазнали. Якщо ми й мали право в такій скруті чекати звідкись підтримки, то, либонь, саме від Швеції, яку шість сторіч захищали, мов щит, від сходу, і в багатьох війнах якої проливали кров, зокрема й на закордонних бойовищах. А Швеція під час нашої війни підступно вдерлася на Аландські острови попри те що вони були частиною багатовікового фінляндського терену, недоторканність якого вона лише за кілька тижнів до того урочисто визнала. Я зауважив, що Фінляндія визнає природність вимог щодо забезпечення оборони Аландів, але ми не можемо йти на щось більше, ніж на те, що вже запропоновано, а саме на спільну організацію цієї оборони. Чи справедливо, упосліджуючи Фінляндію, підтримувати Швецію, яку світова війна не зачепила? Хіба Фінляндія, яка постійно виконувала свою історичну роль форпосту Заходу проти Сходу, не має права вимагати розуміння не лише з боку Скандинавії, а й з боку інших цивілізованих країн?