Мій лист було сприйнято в Фінляндії неоднозначно. Певна річ, я й не чекав розуміння тієї частини народу, для якої визвольна війна була чужою. Утім, деякі думки, висловлені в щоденних газетах, свідчили, що певні верстви населення, які раніше негативно ставилися до антибільшовицької діяльності, тепер почали по-іншому сприймати вимоги ситуації. Але яка б не склалася фінляндська громадська думка в цьому питанні, не вона, звичайно ж, була вирішальним чинником.

Дуже швидко я зауважив, що позиція Заходу в російському питанні змінилася. Низка невдач, яких зазнало військо білих росіян, спонукала уряди країн Антанти відмовитися від зусиль, спрямованих на ефективну інтервенцію. Ще в листопаді англійський прем’єр-міністр Ллойд Джордж повідомив парламент, що уряд більше не має наміру надавати економічну підтримку білим росіянам, соціалістичні партії Франції та Англії дедалі наполегливіше протидіяли всякому втручанню в російську конфліктну ситуацію, а англійські професійні організації (Trade Unions) почали енергійно підтримувати більшовиків. Доля розпорядилася так, що теперішні керівники цих організацій, будучи членами уряду, змушені збирати те, що посіяли їхні попередники тридцять років тому.

Без сумніву, Європі й усьому світові доводиться дорого розплачуватися за те, що 1919 року більшовизму дали цілковиту волю дій, дозволивши центральноєвропейським проблемам майже повністю лишити в тіні небезпеку зі сходу. Можливо, трохи має під собою ґрунт твердження, що Англія не надто прихильним оком поглядала на відродження колишньої Росії, країни, яка одного разу вже становила загрозу для її азійських інтересів. На той момент не було усвідомлення, що збільшовизована Росія невдовзі стане ще небезпечнішою загрозою в тій частині світу. Що може означати для Європи вихід Червоної армії на сцену, починали розуміти, коли вона напала на Польщу влітку 1920 року, оснащена зброєю, надісланою з країн Антанти арміям білих росіян.

Політика західних держав щодо Росії була недалекоглядною й погано скоординованою, внаслідок чого антибільшовицькому руху бракувало і моці, і єдності. Не було навіть намагань досягти зближення між лідерами білих росіян і країнами, що відокремилися від Росії (насамперед Польщею та Фінляндією), та й підтримка білих російських армій відбувалася не під єдиним керівництвом і не на спільних політичних засадах. Адміралові Колчаку активно допомагала лише Франція, натомість Англія і США вважали його реакціонером. А ось генерал Денікін мав довіру всіх держав Антанти, тимчасом як його наступник генерал Вранґель лишився без підтримки Англії. Усі військові «демонстрації» на околицях Росії більшою чи меншою мірою зазнали невдачі. Недалекоглядна французька окупація Одеси й деяких інших портів Чорного моря взимку і влітку 1919 року не дала жодної користі, зате спричинила для Франції серйозну втрату престижу.