З Парижа я подався через Швейцарію до Варшави, щоб забрати все, що, можливо, ще лишилося від домівки, покинутої п’ять років тому. Я зауважив, що польська столиця дуже змінилася. Хоч вона не зазнала таких руйнацій, як багато інших міст на континенті, сліди війни були помітні й там. Найбільше впадав у вічі вщент підірваний великий міст через Віслу. Утім, куди більшої шкоди зазнала в Польщі сільська місцевість, адже фронти ходили хвилями по тій безталанній країні. Транспортне сполучення було поганим, а торгівля — паралізованою. Незважаючи на всі випробування, поляки все ж таки лишилися господарями в своєму будинку і енергійно заходилися відбудовувати країну. З гордістю й надією вони плекали свою молоду армію, яка очистила Польщу від більшовиків, але окупувала частини Білорусі й України.

Мене щиросердно зустріли друзі-поляки. Їм вдалося врятувати від реквізиції мої речі, знайдені німцями на одному зі складів із написами «Барон Маннергейм». Ті намірялися конфіскувати їх на підставі виданого окупаційною владою припису про реквізицію майна російських офіцерів, не знаючи, що я на той час обіймав пост головнокомандувача фінляндської армії. У варшавському «Польському клубі», постійним членом якого я був, я радо зустрівся з багатьма своїми давніми друзями.

Я відвідав і маршала Пілсудського, великого польського лідера, який після того як німці залишили країну в середині листопада 1918-го очолив молоду республіку. Його резиденцією був Бельведер, маленький палац окрай Лазєнківського парку, де раніше містилися казарми кіннотної бригади. Пілсудський поводився без помпи, просто й природно, і прийняв мене в кабінеті зі скромним умеблюванням. Розмова майже відразу перейшла на таке злободенне для нас обох російське питання. Він цілком розумів, як важливо об’єднати воєнні дії білих росіян із зусиллями країн, що відокремилися від Росії, але разом із тим промовив оці слова, які влучно схарактеризували становище:

Що я маю робити, якщо керівники білих росіян ніяк не збагнуть: Росія, яка народжується у нас на очах, — не та сама, що колись, і ні Польща, ні Фінляндія не можуть бути частиною тієї держави! У вересні я відрядив військову делегацію під орудою генерала Карницького, щоб повідомити Денікіну, що ми в принципі готові жертвувати польською кров’ю заради росіян, але коли Карницький порушив питання польської незалежності, Денікін заговорив про неподільну Росію, частиною якої Польща, мовляв, завжди була. Доки панує такий погляд і вихідним пунктом дискусій стає неподільність Росії, мені здається, безнадійно провадити перемовини з російськими лідерами.