Що я маю робити, якщо керівники білих росіян ніяк не збагнуть: Росія, яка народжується у нас на очах, — не та сама, що колись, і ні Польща, ні Фінляндія не можуть бути частиною тієї держави! У вересні я відрядив військову делегацію під орудою генерала Карницького, щоб повідомити Денікіну, що ми в принципі готові жертвувати польською кров’ю заради росіян, але коли Карницький порушив питання польської незалежності, Денікін заговорив про неподільну Росію, частиною якої Польща, мовляв, завжди була. Доки панує такий погляд і вихідним пунктом дискусій стає неподільність Росії, мені здається, безнадійно провадити перемовини з російськими лідерами.

А незабаром став відомий наслідок недосягнутої співпраці між Пілсудським і Денікіним. Пасивність польської армії восени 1919 року дала більшовикам змогу зняти частини з Польського фронту і кинути їх проти Денікіна, якого відтискали назад, аж поки на початку квітня 1920-го він опинився в оточенні в Криму. Військо Пілсудського почало наступ, підсумком якого стало здобуття Києва на початку травня, але тим часом настав вирішальний момент у долі Польщі: більшовики перейшли в контрнаступ своїми частинами, знятими з Південного фронту й Кавказу. Невдовзі Червона армія почала загрожувати самій Варшаві, і там насилу вдалося відбити більшовиків, які вже дійшли до міських брам.

Аргументація польського державного діяча була зрозумілою: справді, головними винуватцями поразки білих росіян стали генерал Денікін та його радники. Але велика частина відповідальності за падіння фронту лежить і на урядах держав Антанти, адже вони могли виступити в ролі арбітра в дискусійних питаннях, які розколювали антибільшовицькі сили, а також спробувати врегулювати їхні суперечки. Якби це було вчасно зроблено, ймовірно, результатом би стало падіння більшовицької влади.

Уважний спостерігач може зауважити в ситуаціях, що склалися після обох світових воєн, разючі паралелі. Двічі західні держави зосереджувалися на німецькій проблемі, не звертаючи уваги на небезпеку, яка загрожувала зі сходу. На їх політику щодо Росії вирішально вплинули внутрішньополітичні доктрини, яким дозволили визначати й зовнішню політику.