На початку 1920-х років я заорендував у Тиролі привабливе угіддя з назвою Кляйнарль, яке в давнину належало до рибних угідь зальцбурзьких князів-єпископів. На той час Кляйнарлем володіла вдова-баронеса Імгоф, яка й сама разом із родиною проводила там літо. Стояла там і приваблива мисливська хатка на березі ставка, оточеного саджанцями. Її інтер’єр був світлим, меблі — старого тирольського взірця, а довкола хатки здіймалися масивні гори. На схилі містилася ще мисливська халупа в селянському стилі. Впродовж багатьох років я проводив у цій гарній місцині приблизно один місяць щоосені. Полював я здебільшого на козиць, тих швидких і боязких тварин, які в усі часи вважалися пречудовою дичиною, а також на оленів. Останніх я мав право відстрілювати наперед домовлену кількість.

У Кляйнарлі були найграндіозніші, які лиш можна собі уявити, можливості для прогулянок, і я цікаво й захопливо проводив там кожен день. Приблизно о четвертій ранку ми вирушали в дорогу з ліхтарями і поверталися, коли сутеніло. Під час підйому на гірські кряжі, де мешкали стада козиць, треба було уважно стежити за примхливим гірським вітром. Щоб мати змогу стежити за його змінами, єгері невпинно посмоктували порцелянові люльки. Раптового пориву вітру вистачало, щоб застерегти цих тварин, і тоді нічого іншого не лишалося, як спускатися і знову п’ястися догори. Як би прикро не було, найрозумніше було дотримуватися вказівок горян, адже вони, звісно, знали свою справу і своєю надійністю могли зрівнятися з найчутливішим барометром. Коли ти вирішив підійматися в якомусь певному напрямку, бувало так, що звідти долинав дратівливий свист, який повторювався по всьому кряжі дражливими, щоб не сказати глузливими голосами. Котрась із козиць, яка була на варті, подавала стаду попереджальний сигнал, що його інші передавали далі. Але якщо вдавалося видобутися на хребет і побачити в бінокля, що там таки є козиці, було захопливо наближатися повільно до стада і вибрати з нього особину, в яку варто стріляти.

Олені теж були боязкими тваринами і переважно бігали в лісовій місцевості трохи нижче. У Кляйнарлі я застрілив оленів середнього розміру. Така пишна тварина, побачена вгорі на косогорі, збурювала кров мисливця, але найліпше було підготуватися до зустрічі з багатьма перешкодами й несподіванками, перш як щось вполюєш. До оленів треба було наближатися обережно, а перед тим обдивитися місцевість у бінокль, а водночас уважно пильнувати за вітром, силу й напрямок якого не завжди легко оцінити. Якщо не поталанило, бувало, що зненацька ти натрапляв на гущавину з приземкуватих гірських сосен, пройти яку було дуже важко, а іноді навіть неможливо. Але подолати труднощі було варто. Коли ти опинявся на віддалі пострілу, серце мимохіть починало гупати, аж поки бачив, як розкішна тварина спинається на задні лапи, валиться додолу і скочується схилом. Після того дужі тирольці підбирали здобич — при цьому їм часто доводилося спускатися в ущелину кручею, де, здавалося, годі й ногу поставити. Зійшовши вниз, вони спокійнісінько брали вбиту тварину, зв’язували їй ноги, закидали на спину й вибиралися догори спритно, наче гірські кози.