Але бозна-скільки разів траплялося так, що ти скрадався і п’явся з зіпрілим обличчям, лише щоб почути дратівливий попереджальний голос козиці й побачити, як олень чи стадо козиць мчить зеленими луками і зникає в сосновій гущавині, — утім, це саме собою божественне видиво!

По смерті баронеси Імгоф я залишив Кляйнарль, натомість дістав право на полювання на терені в Фельберталі, дуже далеко на південний захід. Але тоді я сумовито згадував розмаїті можливості для полювання на попередній заорендованій мною території, адже в Фельберталі не було іншої дичини, крім козиць. Та втім, і тут я багато років мав велику розвагу в полюванні, аж поки батьківщина покликала мене на нові завдання, які забирали більшість часу.

Коли 1927 року мені випала нагода поїхати до Індії, я не міг устояти перед спокусою спробувати щастя в полюванні на тигрів та інших, безпечніших екзотичних тварин. Крім того, було приємно ознайомитися з частинами Азії, де я раніше не бував.

У середині грудня 1927 року я сів у Марселі на французький корабель. Першим його пунктом призначення була Александрія. Коли ми пройшли Суецький канал і опинилися в Червоному морі, клімат змінився одним махом. Спека стала нестерпною, але що більше ми наближалися до екватора, то чарівніше сяяло тропічне зоряне небо. Після зупинки в Адені — місті, в якому немає власної питної води, — лишилась тільки кінцева — Бомбей. Нам зустрілося на цьому маршруті лише кілька кораблів. Єдиною новинкою були акули, чиї трикутні плавці час від часу витикалися з хвиль. На шістнадцяту добу наш корабель причалив у фантастично гарному Бомбеї, збудованому на острові, з’єднаному з материком мостами.

Наступною моєю метою була Лакхнау, столиця Об’єднаних провінцій, розташована за тисячу кілометрів (по прямій) від Бомбея на північний захід. Поповнивши своє спорядження постільними речами з тканини хакі, а також чековою книжкою, я сів у потяг. У кишені лежало кілька рекомендаційних листів до начальника округу Лакхнау містера Касельса. Я мав намір попросити його допомогти організувати якийсь мисливський похід на запланованому маршруті Лакхнау — Делі — Сіккім — Калькутта — Ранґун — Мандалай.

Унаслідок великих відстаней їзда потягом в Індії надзвичайно стомлива, надто в гарячу пору року. Жодна людська сила, здавалося, не могла завадити пороху просякати в вагони. Чотири вентилятори зумкотіли на стелі, не дуже й здатні охолодити задушливе повітря, до якого біля сіл, що їх ми проминали, ще й домішувалися різноманітні запахи. Більшу частину просторого вагона займав салон зі шкіряними канапами, який на ніч перетворювався на спальний вагон. Слава Богу, інколи з’являлася нагода заскочити до душової й ополоснутися.