Туристам, отже, було порівняно комфортно, на відміну від простонароддя, яке в переповнених вагонах їхало здебільшого стоячи. Тиснява була такою самою, ба навіть іще більшою, ніж побачена в Китаї. Коли потяг зупинявся на якійсь станції, люди кидалися через двері й вікна з криком і галасом. Просто незбагненно, скільком людям вдавалося вміститися в один-єдиний індійський залізничний вагон.

Харчуватись я ходив у вагон-ресторан. Меню були прості й одноманітні: через спеку не було змоги запасатися швидкопсувними харчовими продуктами — скажімо, м’ясом, яке доводилося з’їдати відразу по тому, як зарізано худобу. Слуги мали бездоганне вбрання — тюрбан і білий каптан, підперезаний барвистим поясом, — і віталися за індійським звичаєм, уклоняючись і водночас підводячи руку до свого чола.

Коли я прибув до Лакхнау, мене зустрів містер Касельс і ґречно запросив замешкати в нього. По дорозі до його домівки ми рано-вранці пішли подивитися на форт з якнайпростішими оборонними спорудами, який 1856 року, на кінцевій стадії сипайського повстання, став останнім пристановищем для нечисленних британських цивільних та військових посадовців і їхніх родин. Містер Касельс гордо показав на прапор, що майорів на вершині форту, й пояснив, що то було єдине місце в усій Британській імперії, де ніколи не спускали вниз англійські кольори. А ще він показав мені великий будинок поблизу, де шотландці під зверхністю сера Коліна Кемпбелла вигубили повстанців до останнього чоловіка.

Пробувши кілька днів у гостях у начальника округу і його ласкавої дружини, я на свою втіху отримав звістку, що господарю вдалося організувати полювання в заповіднику Тераї (в Індії так називають лісосмугу біля підніжжя гір). Частина цієї зони перебувала на боці британців, а частина належала до незалежного королівства Непал. У Тераї нещодавно закінчився мисливський похід на слонах, у якому полювали на тигрів та іншу велику дичину. Те полювання організував відомий в Індії солдат і військовий фотограф полковник Фаунтгорп, який пообіцяв зачекати й надати мені змогу долучитися до полювання на тигрів. Вдячний за чудову організацію і гостинність, я попрощався з родиною містера Касельса.

У Тераї полковник Фаунтгорп запросив мене замешкати в скромно мебльованому бунгало. За їжу тут відповідали двоє слуг, які належали до персоналу одного з лакхнауських готелів. Обідали серед джунглів ми з господарем удвох, у смокінгах. Після того як ми наїдались, з’являвся раджа, теж у смокінгу. Приходив він пізно, бо індус не має права харчуватися разом із тими, хто належить до іншої конфесії. Цей раджа, надзвичайно ласкавий добродій, тримав слонарню з десятьма придбаними тваринами. Упродовж вечора лунала грамофонна музика. П’ятнадцять вечорів поспіль ми слухали той самий індійський марш, Ca, c’est Paris, і ще дві речі, назви яких я встиг забути. Коли виникало відчуття, що грамофона ми вже наслухалися, наставав час лягати спати. Після кількагодинного нічного сну ми вдосвіта знов вирушали в дорогу.