...Отож щоб виконати вимоги британців, збройні сили Фінляндії мусять відступити на той кордон, над яким вчинила наругу совєтська армія. І це після того, як вони відкинули супротивника на схід від нього. З політичного погляду це, може, було би прийнятним за певних умов, зі стратегічного й військового — це просто неможливо. І в ситуації, у якій тепер перебуває Фінляндія, стратегічні аспекти, безперечно, треба ставити понад політичні, хай би існувала можливість, що ці аспекти не цілком збігаються.
Відповідь фінляндського уряду на ноту стала темою детальних дискусій. 7 жовтня мене відвідав у Ставці президент Рюті, і наша розмова торкалася здебільшого ноти-відповіді та її формулювань. Заклик відвести військо за кордон 1939 року ми мусили відхилити, але взагалі ноту було написано у вельми доброзичливій формі. Наш уряд зазначив, що Совєтський Союз від 1939 року був стороною-нападником і що Фінляндія, вільна від політичних зобов’язань, провадила оборонну боротьбу. Тому уряду було важко зрозуміти, чому Англія за таких обставин вважає, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога. Найближчі місяці засвідчили, що це питання ще не знято з порядку денного.
По завершенні наради в Ставці я поїхав у товаристві з президентом, прем’єр-міністром і міністром оборони на Карельський перешийок, де ми побували у знаному із часів Зимової війни Тайпале й на деяких інших бойовищах.
Після здобуття 1 жовтня Петрозаводська я дав наказ наступати далі в північному напрямі до вузького перешийка Мааселькя, який розташовувався між Онезьким озером і Сеес’ярві і давав непогані можливості для оборони в північно-західному напрямі. Наступальне військо, підсилене однією дивізією з Карельського перешийка, підпорядкували генерал-майорові Лаатикайнену, якого разом зі штабом корпусу перекинули з перешийка й надали командувачеві Карельської армії.