Якби я міг вважати звернення прем’єр-міністра Черчиля суто британською ініціативою, то, покладаючись на його розуміння й здатність не розголошувати інформацію, міг би відповісти на нього з більшою щирістю й докладністю. Але в тодішньому становищі це, на жаль, було неможливо. Ми мусили виходити з того, що британська ініціатива є підсумком тиску росіян (це згодом і потвердив Черчиль у мемуарах) і що ті, хто надсилав звернення, зобов’язані сповістити Москву про зміст відповіді уряду й моєї. Тож я не міг поінформувати містера Черчиля про те, що ще 6 жовтня вирішив — і повідомив про це військо в наказі — припинити наступ одразу по здобутті Медвеж’єгорська, до якого ми вже впритул наблизилися. Таке сповіщення розв’язало б ворогові руки, і він зміг би знімати сили з однієї чи більше ділянок фронту й створювати нові напрями головного удару наступу на інших ділянках.
Найпершою умовою позитивного ставлення до пропозиції «де-факто вийти з війни» було б, звичайно, те, що ворог узяв би на себе зобов’язання відмовитися від наступальних операцій проти Фінляндії. Утім навіть у такому разі навряд чи ми могли відчувати впевненість, що росіяни не скористаються обізнаністю з нашими планами, аби обманути нас, створити нам труднощі й посіяти розлад між нами й німцями. Крім того, були всі підстави гадати, що німці можуть перехопити обмін телеграмами, та й навіть іншим способом довідатися, що діється. Зобов’язання Фінляндії, яке задовольнило б совєтський уряд, поза всяким сумнівом, викликало б відповідну реакцію з німецького боку, а саме від них ми були навіть економічно цілком залежними. Тож наразі ми не мали достатньої волі дій, щоб скористатися закликом Черчиля вийти з війни.
У відповіді фінляндського уряду, переданій послу США 4 грудня, було повторено: Фінляндія провадить оборонну війну, аби забезпечити власну безпеку. Водночас уряд повідомив, що «фінляндські збройні сили невдовзі досягнуть своїх стратегічних цілей».