Пізньої осені з’явилася змога почати масштабну демобілізацію старших призовів. Наприкінці листопада шість батальйонів було переведено з Карельського перешийка до їхніх збірних пунктів для розформування, а на початку грудня — стільки само з тієї самої ділянки. Кілька тижнів по тому почалася демобілізація частин з Олонецького перешийка й перешийка Мааселькя, і до весни 1942 року загальна їхня кількість сягла 180 000 вояків.

Після того як у перший рік війни великий наступ німців на Східному фронті досяг кульмінації, їхнє військо почало відходити. Тепер настала черга росіян переходити до наступу, і на початку 1942 року німецькі армії втратили багато цінної, а частково й незамінної техніки. Крім підмосковної ділянки, росіяни пішли в наступ на напрямі, який найбільше стосувався нас — біля Ладозького озера проти кільця оточення навколо Ленінграда. Німці й тут зазнали локальних невдач. Незважаючи на енергійну оборону, неодноразово здавалося, що кільце буде пробито. Утім воно витримало, хоча в лінії фронту виникли чималі западини. Ще одним прикладом активності росіян стало прокладання Крижаної дороги крізь південно-західну затоку Ладозького озера. Нею постачали харчові продукти, і це разом з повітряними перевозами ледве-ледве підтримувало життя в місті-мільйоннику. Таке тимчасове збільшення постачання, організоване за сприяння зими, змусило нас зважати на можливість поновлення бойових дій на Карельському перешийку. Лише в березні на півдні від Ленінграда ініціатива знову перейшла до рук німців, яким вдалося повернути лінію фронту приблизно до попереднього вигляду.

Восени 1941 року британські й американські фахівці дістали завдання вивчити здатність до опору й військовий потенціал Совєтського Союзу. Коли експерти повідомили, що шанси цього союзника не втрачено і що немає безпосередньої загрози, буцімто техніка, надіслана до СССР, опиниться в руках німців, допомога англосаксів матеріалами набула дедалі більших масштабів. Про це зокрема свідчать розпочаті пізньої осені 1941 року перевози морем до Мурманська, порту в Північному Льодовитому океані, звідки матеріали їхали Мурманською залізницею на півдні від Сороки на Архангельську залізницю, а далі — через Вологду на південь. Щоб покласти край цьому руху, німці знову порушили питання перетинання Мурманської залізниці, заразом вони, як і раніше, намагалися умовити нас самим виконати цю операцію чи принаймні взяти в ній участь.

Загалом можна сказати, що перша зима війни позначилася порівняним спокоєм на наших фронтах — за винятком мааселькської ділянки, розташованої найближче до Мурманської залізниці, яка ставала дедалі важливішою для воєнних дій союзників. Там росіяни демонстрували очевидне занепокоєння, що в перші десять днів січня оприявнилося в атаках з боку Повенци, метою яких, як здавалося, було відвоювати Медвеж’єгорськ. Усі атаки на цьому напрямі наше військо відбило. Приблизно в той самий час йому довелося в центральній частині перешийка Мааселькя відбити ще одну низку атак росіян з менш однорідним керуванням, так звані бої під Кріві, які після енергійної фінської контратаки завершилися здобуттям місцевої залізничної станції. Обидві операції засвідчили, що ворог побоюється фінських активних дій, спрямованих проти Мурманської залізниці.