* * *

25 вересня 1942 року посол США в Гельсінкі передав нам ноту, у якій було висловлено побоювання американського уряду, що Фінляндія поступиться тиску Німеччини і погодиться взяти участь у наступальних операціях. Посол Шенфельд зазначив: заява, яка пояснювала б, що фінляндська армія не має наміру виходити за межі досягнутих позицій, справила б добре враження в Америці. Дізнавшись від президента Рюті про цей демарш, я на його прохання виїхав до Гельсінкі, де обговорювали, як сформулювати відповідь на американську ноту. З міркувань безпеки ми не могли, як і в часи британських демаршів восени 1941 року, офіційно взяти на себе зобов’язання залишатися пасивними. Тож відповіддю була витримана в дружньому тоні нота, яка ґрунтувалася на таких самих арґументах.

Мені не відомо, чи мав американський уряд на увазі якусь конкретну операцію. Можливо, існували побоювання, що Німеччина, яка саме в ті часи зажадала від Угорщини й Румунії посилити внесок у війну, поширить вимоги і на Фінляндію. Утім нота, ймовірно, стосувалася Ленінграда. Проситься думка, що американська розвідка пронюхала про перевезення німецької важкої артилерії з-під Севастополя на Ленінградський фронт і США хотіли упевнитися, що фінляндська армія не братиме участі в німецькій операції проти міста на Неві.

Самозрозуміло, що ми з дедалі більшим напруженням чекали на початок спрогнозованого наступу на півночі, але він усе не починався. Те, що німецькі корпуси на півдні від Ленінграда було об’єднано в армію під командуванням генерал-фельдмаршала фон Манштайна, а її штаб разом зі спеціальними підрозділами виряджено з Криму на північ, свідчило про великі події. Але і вересень, і жовтень проминули без жодних наступальних дій. Виявилося, що німці затримувалися, бо мусили знімати одну за одною частини, призначені для здобуття Ленінграда, щоб розв’язати кризу на інших ділянках.

Незабаром було очевидним, що 1942 року жодного наступу на Ленінград не відбудеться. Для Німеччини становище ставало загрозливим. Наприкінці жовтня — на початку листопада британське військо розбило під Ель-Аламейном німецько-італійське угруповання, поступово відтискаючи його до кордону з Тунісом. 8 листопада західні держави десантували військо на атлантичному узбережжі північної Африки, звідки воно швидко рухалося на Туніс. Армії держав Осі в Африці зауважили, що тепер мають загрозу з двох боків. Можна було вважати, що відкриття «другого фронту», про який точилося багато розмов, стало набагато ближчим до здійснення. Окупація північної Франції і охорона атлантичного узбережжя від літа 1940 року сковували чималі сили, і коли німці через загрозу з африканського напряму захопили всю Францію, на заході довелося тримати ще більше сил. У той самий час — 19 листопада — росіяни почали контрнаступ під Сталінградом, і вже 23-го числа 6-ту німецьку армію було оточено. Є всі підстави вважати, що цей контрнаступ росіян і успішні операції союзників в Африці означали переломний момент Другої світової війни.