Питання про вихід Фінляндії з війни незабаром стало особливо актуальним. 20 березня повірник у справах США, містер Макклінток, передав меморандум, у якому Державний департамент зголошувався допомогти у цих наших намаганнях. Я зрозумів, що ця пропозиція пройшла серйозне обговорення в Гельсінкі, але і замислився, і стривожився, дізнавшись, що міністрові закордонних справ доручено поїхати до Берліна. Там він, посилаючись на американський демарш, спробує домогтися від німців зобов’язання добровільно вивести військо з Фінляндії (були сподівання, що це полегшить для нас шлях до миру). Хто знає лицарську вдачу міністра Рамсая, той зрозуміє, що він сподівався на те саме і від свого німецького колеги фон Рибентропа. Можна як завгодно оцінювати цей план дій, проте немає жодних сумнівів, що німецька розвідка так чи так невдовзі довідалась би про наші намагання досягти миру.

Не моєю справою було втручатися в це, але я не приховував від міністра Рамсая, що вважаю візит на Вільгельмштрасе небажаним. На мою думку, ми цим нічого не виграємо. Навпаки, варто було побоюватися, що візит зруйнує наші можливості досягти мети за підтримки американців.

Міністр закордонних справ поїхав до Берліна, де реакція була такою, як я і чекав. Міністр закордонних справ Німеччини не лише попросив Фінляндію відхилити пропозицію США, а зажадав від нас зобов’язання, що ми без згоди Німеччини не укладатимемо ні перемир’я, ні миру з СССР. А ще дав зрозуміти, що остання вимога йде від самого райхсканцлера і що на неї треба негайно погодитися.

Під час перебування міністра Рамсая в Берліні уряду стало зрозуміло, що пропозиція американців означала лишень технічне посередництво для зондування миру з боку Фінляндії. Кілька днів по тому уряд передав повірникові у справах США свою відповідь, у якій зазначив, що Фінляндія за тодішніх обставин, на жаль, не може скористатися їхньою пропозицією.

Однак ця дія була недостатньою для німців, які наполягали на підписанні проханого зобов’язання. Дізнавшись від міністра Рамсая про його зустріч із фон Рибентропом, я вважав за потрібне застерегти уряд від того, щоб погоджуватися з німецькими вимогами. Мені гадалося, що ця вимога йшла не від Гітлера, а була продиктована особистими амбіціями німецького міністра закордонних справ.

У час, коли точилися ці перемовини, Гітлера у Ставці по черзі відвідали очільники Угорщини, Румунії, Болгарії та Словаччини. Посол Німеччини в Гельсінкі зажадав, щоб і президент Рюті зробив те саме і під час свого візиту описав контакт з урядом США. Рюті відмовився. Тоді в німців увірвався терпець — і посол фон Блюхер демонстративно залишив Гельсінкі.