1943-й, третій рік війни, який уже добігав кінця, був позначений великими невдачами німців, порівняно спокійним становищем на наших фронтах, дедалі більшою прохолодністю в наших стосунках з Німеччиною, а також бажанням миру, яке ширилося в загалі.

З послабленням позиції Німеччини і зростанням загрози російського наступу постала потреба зміцнювати наші позиції і створювати нові межі оборони. 18 листопада я звелів будувати на Карельському перешийку так звану ВКТ-лінію (Виборг–Купарсаарі–Тайпале), а на сході від Сортавали — У-лінію (ууксунську лінію). Було терміново здійснено розвідку, і вже за кілька тижнів з’явилася змога зафіксувати напрям нових позицій, після чого негайно почалася фортифікаційна робота. Було також затверджено план евакуації людей з вуоксенської долини.

Рік скінчився, і його події не вселяли оптимізму, але ще серйозніші передвістя окреслювалися з початком нового, 1944-го. У січні росіяни почали наступ на півдні від Ленінграда, займаючи території ледь не щодня. Невдовзі вони досягли контакту із частинами, які перебували в мішку під Оранієнбаумом, 3 лютого вийшли до гирла річки Нарва, яка вливається у Фінську затоку, а кілька днів по тому — до Чудсько-Псковського озера.

Операції росіян актуалізували загрозу наступу на Карельському перешийку, фронт на якому потребував підсилення. Тому танкова дивізія дістала на початку лютого наказ передислокуватися з Петрозаводська на перешийок, де в очікуванні подальших наказів нею було підсилено частини, які перебували на сході від Виборга, виконуючи фортифікаційну роботу. Завдяки своїй маневровості дивізія могла дістатися до лінії оборони за кілька годин.

Після того як генерал Дитль погодився взяти на себе відповідальність за оборону ухтинської ділянки, з’явилася змога перекинути й 3-тю дивізію на Карельський перешийок, де в лютому військо було поділено на два корпуси, підпорядковані безпосередньо мені: ІV корпус під командуванням генерал-лейтенанта Лаатикайнена на західній частині перешийка і ІІІ корпус під командуванням генерал-лейтенанта Сійласвуо на східній. Усі приступні сили на Карельському перешийку ми залучили до фортифікаційної роботи на передній лінії оборони, ВТ-лінії й ВКТ-лінії.

В останній день січня я приїхав до Гельсінкі на прохання президента Рюті. 30 січня повірник у справах США передав ноту, в якій нам радили зробити перший крок до порозуміння з Москвою. Президент попросив мене стисло викласти уявлення про загальне становище. Я сказав, що Німеччина з великою ймовірністю вже програла війну, і якщо ворог сконцентрує сили, достатні для пробиття наших фронтів, він зможе це зробити. Президент мовив, що поділяє мою думку, і заговорив про ситуацію, у якій ми опинимося, якщо дії для досягнення миру призведуть до розриву, а може, і до збройного конфлікту з німцями. Після цього він поставив мені таке запитання: чи вважаю я, що офіцерство за всіх обставин підкорятиметься наказам, а також воюватиме проти будь-кого? На це я відповів, що не сумніваюся в цьому.