Після тривалого й докладного обговорення уряд відрядив державного радника Паасиківі до Стокгольма, щоб отримати від мадам Коллонтай інформацію про наміри совєтського уряду. 23 лютого Паасиківі повернувся, а три дні по тому я прибув на нараду в президента, на якій провід держави обговорив умови укладення миру, що надала посол СССР. Було важко на душі, коли довелося ставити вихідним пунктом перемовин кордони Московського миру, але цього разу учасники наради не вважали територіальні претензії найсерйознішими з перепон для врегулювання становища. Найскладнішою, а ще й нездійсненною — тут мені не лишалося нічого іншого, як погодитися — була вимога інтернувати німецьке військо, яке перебувало на півночі. Коли подумати, які військові ресурси мали німці на півночі Фінляндії й у балтійських країнах, і зважити, що наших сил мало вистачати і на дії проти німців, і щоб далі стояти на позиціях на східних фронтах, це завдання здавалося надсильним.

На вечір того самого дня державного радника Паасиківі й міністра Рамсая було запрошено на вечерю до мого штабу, але Гельсінкі зазнало повітряної атаки, яка завадила гостям прибути. Тож я аж на другий день дізнався від Паасиківі подробиці перемовин у Стокгольмі. Наліт на столицю, найінтенсивніший за всю війну, став уже третім у лютому великим бомбардуванням. Скидалося на те, що мета активних дій росіян у повітрі — притлумити наш дух опору й надати більшої ваги вимогам совєтського уряду.

Після того як наступними днями було обговорено умови миру з парламентом, який одностайно підтримав позицію уряду, ми через Стокгольм відповіли відмовою. Однак міністр закордонних справ Швеції Ґюнтер попросив відкорегувати текст відповіді, а водночас прем’єр-міністр Лінкоміес повідомив мене, що король Швеції адресував уряду, а через нього й мені звернення, у якому висловив сподівання на початок перемовин із совєтським урядом. Саме цей демарш мав на увазі уряд, коли 15 березня повідомляв парламент про звернення, яке надійшло від «авторитетних кіл Швеції».

До того як уряд встиг зафіксувати остаточну позицію щодо російських вимог, Стокгольм повідомив, що їх треба вважати мінімальними умовами, зі ставленням до яких уряд Фінляндії мусить визначитися до 18 березня. Посилаючись на американську ноту від 30 січня, повірник у справах США Макклінток 13 березня повторив звернення свого уряду. Того самого дня міністр закордонних справ Кордел Гал вважав слушним на прес-конференції висловити побажання Америки, щоб Фінляндія вийшла з війни, і нарешті президент Рузвельт 16 березня заявив схожий заклик. Назавтра фінляндський уряд через Стокгольм попросив уряд СССР надати докладнішу інформацію про мінімальні вимоги. 20 березня надійшло прохання прислати із цією метою представника до Москви. Емісарами уряду було призначено державного радника Паасиківі й колишнього міністра закордонних справ Енкелля, які 25 березня вирушили до Москви.