…

Велетенський, на кілька верст обоз розтягнувся мимо Полтави по греблі до Веприка. На возах скрині, а найбільше бочок і барил, більших і менших. Не доїжджаючи Веприка, на греблі вломився міст, туди впали два вози, а решта зупинилася; ні туди, ні сюди. На валах міста товпилися полтавці. Безпомічний обоз манив їх. Особливо надили очі бочки, барила, певно ж не порожні. Й тоді гурт дейнеків прочинив ворота й кинувся на обоз. За ними подалися інші. Розігнали охорону й припали до дармового питва. Пили просто з бочок і барил, вибиваючи чопи. Пушкар гукав, щоб вернулись, але його ніхто не слухав. І тоді з-за Греневого лісу налетіли три сотні: рубали, сікли п’яних і напівп’яних, погналися за ними і вдерлися на їхніх плечах у ворота. Й розпочався справжній смертний бій у місті. Він скінчився аж увечері, й тоді в табір Виговського принесли наштрикнуту на списа голову Пушкаря. Його довгі тонкі вуса були вмочені в кров і висіли як поворозки.

Це побоїще не стало насправді величним, переможним для Виговського. По Україні покотився поголос, що свої побили своїх, а хто там правий, невідомо.

ІХ

ІХ

У вікно тупо вдарили литаври, і тужний голос півчої. Маруся підійшла до вікна. Їхня вуличка виходила на шлях і вона бачила густий натовп, і корогви над головами і чула плач.

– Кого це ховають, мамо? – запитала.

Мати подивилась на дочку, в її очах були тільки біль та муки.

– Полковника Пушкаря. Він був недобрий до тебе, дочко.

– Бог йому суддя, – перехрестилася.

Сіла на лаву, взяла в руки шитво, але не шилося – голка не слухала її. А хотіла вишити соловейка, того, який співав їй з Грицем.

Іван сидів у садку в Марусі, але не на лавочці, а біля її ніг. Говорив із мукою, зі стогонами:

– Марусю, ти знаєш, як я тебе люблю, як свою душу, як Бога. Мені не треба нічого. Живи, живи. Не хочеш вийти за мене, виходь за когось іншого, будь-який полтавський парубок матиме за честь і щастя стати з тобою на рушника.

– співали дівчата на колодках в одному місці. А в іншому: