– Ти б хоч теля вивела, – мати.

Схопилася, взяла мотузок, повела теля далеко-далеко по стежці в Грицевий бік. Може, побачить його в дворі. На подвір’ї порожньо. Полощеться білизна на вітрі на мотузку. Хоч би когось запитати. Побігти до Василинки. Василинка – подружка, зграбненька, кирпатенька з невеликими муратинням довкола носа, щебетлива, весела. Вона любить Івана, а той любить Марусю. Василина знає це, але знає й те, що Маруся байдужа до Івана, в неї є Гриць.

Побігла. Василина на призьбі лущила в підрешіток квасолю.

Запитала про те, про се, а тоді:

– Хлопців було багато на колодках?

– Багато.

То слава цим дівчатам, коли до них ходить багато парубків.

– А Гриць був?

– Був.

– Чогось він не прийшов увечері до мене.

Василинка поставила підрешіток на спориш. Сиділа, думала: казати чи не казати. Та від цього нікуди не дінешся. Хлопці такі невірні. Обійняла за плечі. Та й… вже не Марусі, ні їй:

– Не прийде він…

– Як не прийде? – не зрозуміла Маруся.

– Заручила його Бобренчиха з Гилею Вишняківською.

– Як заручила? Що ти балакаєш.

– А так. Гиля багачка. У них шість пар волів. А придане… Показувала скрині… Там того полотна, запасок, сорочок, кожухів.

Не вірила. Але тіло обімліло. Й щось їй підказувало, що то правда. Останнім часом Гриць був не такий, як раніше. Понурий, все дивиться кудись. А може, це неправда. Прийде Гриць…

А вже по місту попливли чутки: «Вишнячка оддає свою дочку за Грицька Бобренка».

Верещала у Вишняків свиня – кололи на весілля. Вишняк їздив у Гадяч на ярмарку за весільними припасами. Ті чутки перелітали й через Чураїв тин. А Маруся заніміла. Гаряча хвиля злості була піднялася в грудях, а тоді й вона пропала, і вже в грудях було тільки порожнє дупло, як у великої верби.

Ходила до Ворскли з чорною думкою, стояла-стояла, але думка не перемогла.