І ще двічі проводжала Гриця на війну і зустрічала Маруся. Один раз з-під Збаража і Зборова з побідою, а другий раз з-під Берестечка. Зніченого, хмурого, пом’ятого. Не схожого на самого себе. Супрун, Марусин у третіх, розповів, що Гриця вирятував Іскра. Поляки їх оточили. Приперли до болота й козакам був один вихід – через болото. Страшний вихід. Пускали в болото вози, кидали мішки з хлібом і іншим провіантом, сідла, ящики з ядрами, бочки з порохом і бралися, бралися. Болотне бабло шипіло, булькало, ковтало козаків.

Іван тягнув Гриця. До всього Гриць вивихнув ногу. Іван тягнув його на собі, бадьорив, спонукав як міг. Витріщалися великі зелені жаби, вужі чорними путами шмигали перед обличчям. А Іскра тягнув.

– Пусти, – хрипів Гриць. – Я сяду на отій купині.

– Я тебе сяду, – й тормосив за печі. – Пішли, полізли.

І знов трусив, волік за собою, провалювався по пояс, по груди, Іван виштовхував його з багнюки й ліз за ним.

І долізли, добрели до сухого.

Гриць був наче опущений у воду. Сидів або на призьбі, або на колоді за погрібником у нехворощі, ні до кого не виходив, не розмовляв.

– Та радій же ти, скурвий сину, – казав Левко Черес. – Радій, що живий. Он Маруся на тебе дивиться. А він не дивився на Марусю, чи було йому чогось соромно, чи просто маркітно на душі. Іноді ступав у обору, де вигинці ходив Півник – лошачок, стригун, подарований Супруном. Гриців Вітер лишився під Берестечком. Чистив лошака шкребком, а тоді солом’яним віхтем. Півник пустував, намагався вхопити його за рукав або за плече. Біля стригуна найдужче відходив. Потроху перестав накручуватися, а тоді взяв косуй викосив отаву в себе на лужку, а за тим і в Марусі. І вперше по давнім часі попив смачного Марусиного узвару в садку. Але і в корчму не йшов. І вже це був той, колишній Гриць, привітний, ще й законозистий, жартівливий. І приходив у садочок до Марусі. Й проводив додому з колодок. І знов обіймав, вже сміливіше, як колись. А Маруся мліла в його обіймах. І не було для неї кращої душі, як Гриць, вона просто марила ним. І з усіх сил трималася, щоб не зацілувати, замилувати, бо те дівці в стид. Вона знала, що любов її велика, вічна, як і його до неї.

І знали вони обоє, як обжнивують, Гриць прийде вже не по стежці, а вулицею зі старостами.

Маруся сиділа в садочку. Сутеніло. Бог розсипав по небу золоте просо зір, вони мерехтіли, зозулястий півень-місяць сидів на вербі та скльовував їх. Гриця не було. Обіцявся прийти рано. Скрушно. Сумно. Зозулястий півень злетів на вищу вербу, на найвищу. Гриця немає. «Може, захворів» – зітхнула. Так удень же був здоровий. Кудись мати послала. А спокою не було. Дівчата на колодах переспівали всіх пісень, ось вже затягнули: «Козак коника веде, а дівчина плаче». І останню про козака, який лежить у житі під вербою; «Упав козак та й лежить, Та нікому затужить». Сумно як. Так і не діждалася, пішла до хати. І встала з німотою в серці. Сиділа на лаві.