– Орду! – крикнув Хміль до Тимоша, сина.

Орда до цього участі в бою не брала. Тиміш помчав на коневі до орди й повів її за собою. Ляхи тікали. Луг був мокрий, глевкий, коні загрузали, ще дужче грузли карети, повозки. Кожен шляхтич їдучи в похід брав із собою в кареті намет, срібний посуд, а ще горілки – пінної й оковитої, а вже ж вин романських, наїдків дорогих, щоб коли стануть на постій, міг запросити товаришів і хизуватися своїм багатством. Тепер ті карети загрузали в болоті, перекидалися. Їздові випрягали коней й втікали.

А козаки віншували перемогу, запивали побіду. Пили з барил, зі жбанів, бочок, корців. Вони ніколи раніше не куштували таких напоїв і тепер впивалися. Тріумфували. Даремно. Хміль бігав по лузі. Вимахував шаблею, гукав:

– В погоню, в погоню. Добить супостата. На Варшаву.

Даремно Богун бив шаблею, ніхто не слухав.

Іскра бачив, як і Гриць припав до однієї бочки, яка застряла в задку повоза, в ній великий дубовий чіп, а в чопі проверчена ще однадірочка й чопочок, й тепер з неї туго бив угору золотистий бурштиновий напій. Гриць ловив його губами. Іван шарпнув його за плече.

– В погоню. В погоню.

– Яка там погоня, ляхи побиті. Випий і ти. Ти ж такого зроду не куштував.

ІV

ІV

Над полями слалася тепла передосіння юга, піднімала хмарки золотистого пилку, піднімали чайки і крячки на крилах. Над степом летіли білі чайки. Поклавши крила на теплі пружні струмені, летіли швидко. Але ще швидше летіла чутка. Ще не було й гомону, ще й ніхто нічого не знав по дальніх селах, а чутка вже ширяла над селом:

– Їдуть! Вертаються.

Люди йшли за ворота, чекали. Й дочекалися. Першою була пісня:

Її пісня. Спочатку тиха, а далі набирала сили. І он вже замайоріли прапорці на списах. Їдуть. Строй за строєм. Веселі, радісні. Їдуть. А Гриця нема. Нема. Тю на тебе, це ж інші сотні. А он і наша. Але й там немає! Стерялася, знетямилася. Є! Є він, у останньому ряді, почепив шапку на списа і помахує. Рідний, милий. Живий.

Увечері вже зустрічав її на колодках, а потому пішли додому до неї в садок.

V

V