А у великій вітальні йшли розмови. Більшість сходилася на тому, що в такий важкий час справді рано давати булаву Юрасю. Говорили, що йому б ще треба хоча б два роки довчитися в Києво-Могилянській колегії, набратися досвіду, змужніти.

Йому б повчитися, а на той час обрати гетьманом іншого, того ж таки Івана Виговського.

– А це розумно, – мовив генеральний, – бо знай.

Ця думка всім дуже сподобалася, й так і порішили, і оці слова «на той час» записані в документах і всі за них проголосували. Голосування відбувалося надворі, перед ґанком і коли козаки прокричали Виговського гетьманом, він непомітно вхопився рукою за груди. Був блідий, замислений, тонкий станом, тонкий лицем – шляхтич український. З Вигова біля Овруча.

До Виговського підійшов московський дяк, подав папір.

– Це угода, складена Хмельницьким з Москвою в Переяславі, підпиши й ти.

Виговський в загальній мовчанці прочитав угоду, подав дякові:

– Не підпишу. Це не та угода.

– Звідки ти знаєш?

– Як же мені не знати, коли я сам писав її. А це – неправда, брехня. Не підпишу.

З тієї хвилини між Москвою і Виговським пройшов глибокий непоправний розкол. Москва пропихала іншого гетьмана, підкуплена старшина, підкуплена грубо, нахабно, але дійово: сунула старшині, полковникам, золоті червінці в кишені, а в пазухи сунула соболі, вона не визнала вибори в Чигирині, мовляв там не були всі полки. Полки зібралися біля Корсуня і проголосили Виговського гетьманом. Тоді Москва зібрала свої вибори в Переяславі, Виговський на площу на вибори не вийшов, а прислав осавула із зав’язаними в хустку клейнодами: булавою, печаткою і всім іншим. Дяк дістав з-за пазухи папір і прочитав, що великий государ московський вельми прагне козакам добра і хоче щоб вони обрали такого як слід гетьмана. Майдан загув дедалі погрозливіше й погрозливіше, й тоді дяк шарпнув рукою за пазуху і вийняв іншого папера, в якому цар схвалював Виговського гетьманом. Біля Переяслава за п’ятнадцять верст був і Пушкар, увійти в місто не рішався, а чекав, коли Москва зробить його гетьманом. Він був у літах і розумів, якщо не зараз, то пізніше тому не бувати.

І Москва зробила ставку на Пушкаря. До нього одна за одною їздили посольські депутації, возили сукна, провіант, гроші, зброю – свинець і порох, в Полтаві збиралися дейнеки, грубники, інші п’яниці та вписувалися до війська. Виговський кілька разів намагався знайти порозуміння з Пушкарем, посилав своїх людей, пропонуючи зійтися десь і помиритися ладком, мовляв, якщо Пушкар схоче, то Виговський готовий скликати раду на нові вибори де захоче полтавський полковник, але той відкидав усі пропозиції. Проганяв посланців, жбурляв на підлогу гетьманські універсали, не виконував ніяких його велінь. І дійшло до того, що коли в лісі поблизу Полтави йшло затяжне військо Виговського – наймані німці й французи, Пушкар повів на них свої сотні, і вони той корпус побили.