— Сподіваюся на це, — сказав я.

— О, добре, вони з’являться, гаразд, — сказала Арт3міда. — Але скільки з них насправді битимуться, як тільки побачать, проти кого ми? Більшість з них, мабуть, розкладе шезлонги, їстиме попкорн і дивитиметься, як нас убивають.

— Таке теж можливо, — сказав я. — Але клани нам точно допоможуть. Їм нічого втрачати. І нам не потрібно перемогти всю армію «шісток». Ми просто повинні пробитися крізь неї, потрапити в замок і дістатися до воріт.

— Троє з нас повинні дістатися до воріт, — сказав Ейч. — Якщо всередині опиниться тільки один або двоє з нас — все пропало.

— Правильно, — сказав я. — Тому ми всі повинні надзвичайно постаритись, щоб нас не вбили.

Арт3міда і Ейч нервово засміялися. Шото тільки похитав головою.

— Навіть якщо ми відчинимо ворота, потрібно буде ще їх пройти, — сказав він. — І це точно буде складніше ніж з першими двома.

— Подумаємо про це пізніше, — сказав я. — Після того, як відкриємо їх.

— Добре, — сказав Шото. — Зробімо це.

— Я з вами, — сказав Ейч.

— Ви справді збираєтесь це зробити? — запитала Арт3міда.

— Маєш кращу ідею, сестро? — запитав Ейч.

Вона знизала плечима.

— Ні.

— Ну то добре, — сказав Ейч. — Вирішено.

Я закрив повідомлення.

— Я надішлю кожному з вас копію цього повідомлення, — сказав я. — Відправите його сьогодні ввечері всім у вашому списку контактів. Опублікуйте на своїх блоґах. Транслюйте на каналах. У нас є на все тридцять шість годин. Цього має бути достатньо, щоб кожен зібрався і направив свого аватара до Хтонії.

— Як тільки «шістки» дізнаються, вони почнуть готуватися до нападу — сказала Арт3міда. — Вони намагатимуться зупинити всі спроби.

— Або просто посміються, — сказав я. — Вони думають, що їхній щит неприступний.