Наступні кілька годин я провів одягаючи аватара і готуючись подумки до того, що повинно статися. Коли я вже не тримався на ногах, то вирішив трохи подрімати, поки чекав на прибуття Ейча. Я відключив функцію автоматичного виходу з ОАЗи, вкрився курткою замість ковдри і заснув у тактильному кріслі, стискаючи в одній руці пістолет, який купив раніше того дня.
* * *
Я різко прокинувся від дзвінка Ейча. Він повідомив, що вже чекає ззовні. Я виліз з установки, зібрав речі та повернув орендоване обладнання на стійці реєстрації. Коли вийшов на вулицю, вже настала ніч. Накотилося морозне повітря, наче мене обдали з відра крижаної води.
Крихітний трейлер Ейча стояв усього за кілька ярдів, припаркований біля узбіччя. Це був «Санрайдер» кольору мокко, довжиною близько двадцяти футів, виготовлений десь два десятиліття тому. Дах і більшу частину кузова покривала павутина сонячних батарей та іржа. Вікна були затоновані, тому я не міг бачити, хто всередині.
Я зробив глибокий вдих і перетнув покритий сльотою тротуар, відчуваючи дивне поєднання страху і хвилювання. Коли я підійшов до будинку на колесах, двері з правого боку відчинилися і на тротуар опустилися короткі східці. Я забрався всередину і двері за мною зачинилися. Я опинився в крихітній кухні. Було темно, за винятком світла встановленого в килимову підлогу. Зліва я побачив невелику спальню, затиснуту над батарейним відсіком. Я повернувся і повільно пішов темною кухнею, потім відтягнув бісерну завісу, яка закривала дверний прохід у кабіну.
На місці водія сиділа огрядна афроамериканка, вчепившись у кермо і дивлячись прямо перед собою. Вона була приблизно мого віку, з коротким кучерявим волоссям і шкірою шоколадного кольору, на якій танцювало світло індикаторів приладової панелі. Одягнена у вінтажну футболку «Rush 2112», цифри деформовані навколо її великих грудей. На ній також були вицвілі чорні джинси і пара шипованих солдатських черевиків. Вона, здавалося, тремтіла, хоч у кабіні й було тепло.
Я стояв і мовчки на неї дивився, чекаючи, коли вона відреагує на мою присутність. Зрештою, вона повернулась і усміхнулася мені. Я одразу впізнав цю чеширську усмішку, яку бачив тисячі разів на обличчі аватара Ейча, під час ночей, які ми провели разом в ОАЗі, розповідаючи погані жарти і дивлячись погані фільми. І не тільки усмішка була знайомою. Я також впізнав її очі і риси обличчя. Не було жодних сумнівів. Молода жінка, яка сиділа переді мною, була моїм найкращим другом — Ейчем.
Мене захлеснула хвиля емоцій. Шок змінився почуттям зради. Як міг він —