Через тиждень прийшла відповідь.

«Правду кажучи, й мене відтоді якимсь дивним чином не полишали думки про Вас, — писав лейтенант Мамія. — Мені здається, що тоді нам слід було набагато більше поговорити, і дуже шкода, що цього не сталося. Через якусь нагальну справу того дня я мав обов’язково повернутися в Хіросіму. Тому, отримавши зараз Вашого листа, я в певному розумінні втішився. І от що я думаю: мабуть, Хонда-сан уважав, що наша зустріч корисна і мені, і Вам. А тому під приводом передачі дарунка на пам’ять він звів мене з Вами. А те, що коробка виявилася порожньою, гадаю, пояснюється тим, що справжнім його подарунком стало наше з Вами знайомство.

Ваш спуск у колодязь справив на мене незабутнє враження. Бо й мене досі сильно приваблюють колодязі. Якщо згадати про ту небезпечну скруту, в якій я колись опинився, то могло б здатися, що я про них і чути не хочу. Але це не так. Я й тепер, коли десь побачу колодязь, то неодмінно в нього зазираю. Ба більше, коли в колодязі нема води, мені навіть хочеться в нього спуститися. Можливо, я сподіваюся щось там випадково зустріти. Звичайно, така зустріч не поверне мені життя. Я вже надто зістарівся, щоб на таке сподіватися. Я тільки хочу відшукати сенс життя, яке втратив. Як це вийшло й чому? Хочу сам докопатися до істини. І якщо це мені вдасться, то, гадаю, здаватиметься ще більш утраченим, ніж досі. Але я і на це згоден. Не знаю, скільки ще років судилося мені жити, але я готовий і далі нести на собі цей тягар.

Звістка про те, що Ваша дружина пішла з дому, мене глибоко засмутила. Але в такій справі я не можу Вам чогось порадити. Я надто довго живу сам-один, без любові й родини, а тому не маю права розводитися на таку тему. Та якщо Ви хоч трохи впевнені, що варто чекати повернення дружини, то, гадаю, Ви робите правильно. Ось що я сказав би, якби мене спитали. Я знаю, як гірко жити самому там, де Вас покинули. Та найжорстокіша річ у світі — це відчуття самотності, коли людині нема на що сподіватися.

Якщо буде змога, я хотів би знову навідатися до Вас у Токіо. Та, на жаль, у мене заболіла нога, і для її лікування потрібен певний час. Бережіть себе й бувайте здорові».

Мей Касахара надовго зникла з моїх очей і прийшла до мене наприкінці серпня звичним шляхом — через огорожу й сад. Покликала мене, й ми сіли на веранді погомоніти.

— А ви знаєте, Заводний Птаху, що завтра цей порожній дім знесуть? Дім, де мешкали Міявакі, — повідомила вона.

— Ти хочеш сказати, що його хтось купив?

— Не знаю.

Ми з Мей пройшли доріжкою із задвір’я до порожнього дому. Та і справді робітники почали його розбирати. Чоловік шість у касках знімали віконниці й вікна, виносили раковину і електроприлади. Ми трохи подивилися на їхню роботу й зрозуміли, що до неї вони звикли — працювали надзвичайно методично, майже не перемовляючись. Високо в небі тяглося кілька білих хмар, віщуючи настання осені. «Цікаво, яка осінь на Криті? — подумав я. — І там по небу пливуть такі ж хмари?»