Я кивнув. Уже давно мене ніхто не хвалив.

— Потисніть мені руку, — попросила Мей.

Я потиснув її засмаглу долоню й ще раз відзначив для себе, яка вона маленька. «Як у малої дитини», — подумав я.

— До побачення, Заводний Птаху, — знову сказала Мей. — Чому ви не поїхали на Крит? Чому не втекли звідси?

— Бо не можу вибрати, на кого зробити ставку.

Мей прибрала руку й витріщилася на мене, наче на якусь дивовижу.

— До побачення! Може, ще зустрінемося.

Днів десять по тому порожній дім повністю розвалили, і на його місці виник рівний пустир. Будинок наче корова злизала, не лишилося й сліду від колодязя — його засипали землею. Вирвали з корінням дерева й квіти, а статую птаха кудись вивезли — напевне, викинули на звалище. Можливо, для нього це й краще. Просту огорожу, яка відділяла доріжку від саду, замінили настільки високим і міцним дощаним парканом, що за ним нічого не було видно.

Одного дня пополудні в середині жовтня, плаваючи в муніципальному басейні, я побачив якесь видиво. Як завжди, у басейні звучала тиха музика — цього разу стара пісня Френка Сінатри «Dream» чи «Little Girl Blue». Особливо не прислухаючись до неї, я повільно, раз за разом, пропливав двадцятип’ятиметрівку туди й назад. І саме тоді я побачив якесь видиво. А може, зійшло на мене якесь одкровення.

Я раптом помітив, що перебуваю у велетенському колодязі. Плаваю не в муніципальному басейні, а на дні колодязя з важкою і теплою водою. Навколо — ні душі, плюскіт води відлунює якось дивно — не так, як завжди. Я перестав гребти руками й, спокійно лежачи на воді, поволі озирався довкола й, перевернувшись на спину, глянув угору. Завдяки підйомній силі води я тримався на поверхні, не докладаючи жодних зусиль. З усіх боків мене огортала глибока темрява, а зверху виднів різко окреслений кружок неба. Та, як не дивно, я не відчував страху. Те, що я плаваю тут, на дні колодязя, здавалося мені цілком природним. Скоріше мене дивувало, що я раніше не помітив ось чого. Що це один з багатьох колодязів у світі, а я — один з незчисленної кількості людей, кожен з яких зі своїм «я».

У кружку неба яскраво сяяла безліч зірок — здавалося, ніби всесвіт розтріскався на дрібні шматочки. Їхні гострі промені пронизували темряву, що накладалася шарами одна на одну. До мене долинав шум вітру, що гуляв над колодязем. Крізь нього проривався чийсь голос, що кликав когось. Колись давно я вже чув його. Я хотів відгукнутися, але не зумів. Мабуть, у цьому світі мій голос просто глухне.

Колодязь — страшно глибокий. Коли подивився догори, верх і низ несподівано помінялися місцями — здавалося, наче я поглядаю вниз з вершини височенного димаря. А проте, як ніколи раніше, я відчував на душі спокій і мир. Розкинувши у воді руки й ноги, я глибоко дихав. Зсередини розтікалося тепло, й тіло стало легким, ніби його щось підтримувало знизу. Воно мене оточувало, підтримувало й захищало.