Через хтозна-скільки годин непомітно настав світанок. Тьмяна бузкова облямівка, що з’явилася на кружку наді мною, змінювала своє забарвлення й поволі розширювалась, а зірки блякли. Кілька найяскравіших з них усе ще залишалися на небі, але й вони врешті-решт померкли й згасли. А я, лежачи на спині у важкій воді, вдивлявся в сонце. Воно мене не сліпило — якась сила, ніби надівши на мене темні окуляри, захищала мене від яскравого сонячного проміння.

Незабаром, коли сонце повисло прямо над самим колодязем, його велетенська куля стала ледь-ледь, але все-таки помітно змінюватися. А за мить перед тим сталося щось дивне — вісь часу наче здригнулася. Затамувавши подих і напруживши зір, я спробував з’ясувати, що ж відбувається. Нарешті на правому краю сонячного диска з’явилася чорна пляма, схожа на родимку. Так само, як щойно сонце розмивало нічну темряву, так і ця маленька пляма пожирала сонячне світло. «Сонячне затемнення», — подумав я. Сонце темніло прямо перед моїми очима.

Та це не було справжнє затемнення. Бо як тільки чорна пляма закрила приблизно половину сонячного диска, воно раптом припинилося. Пляма не мала таких чітких обрисів, як під час звичайного затемнення. Насправді йшлося про явище, яке скидалося на затемнення, але не могло так називатися. Однак яку назву йому дати, я не знав. Примруживши очі, як і під час тесту Роршаха, я пробував прочитати зміст, захований у формі плями. Вона мала форму і водночас не мала, була чимось і водночас нічим. Придивляючись до форми плями, я все більше сумнівався у власному існуванні. Кілька разів глибоко вдихнувши й угамувавши калатання серця, я поволі ворухнув пальцями рук і ще раз переконався, що існую в темряві. Усе гаразд. Немає сумніву, що, перебуваючи тут, у муніципальному басейні і водночас на дні колодязя, я власними очима спостерігаю сонячне затемнення, а може, й не затемнення.

Я заплющив очі, й десь здалека до мене долинув приглушений звук. Настільки приглушений, що спочатку я не міг сказати, чую його чи ні. Наче невиразні людські голоси за стіною. Та невдовзі звук став виразнішим — так, ніби хтось налаштовував радіоприймач на потрібну хвилю. «Добрі новини приходять до нас тихо», — казала колишня Крита Кано. Я зосередився, напружив слух, намагаючись розібрати слова. Та це не був людський голос, а іржання кількох коней. Десь у темряві вони, збуджені, пронизливо іржали, пирхали носами, сильно стукотіли копитами. Здавалось, різноманітними шумами й рухами вони пробували передати мені якесь повідомлення. Та я їх не розумів. Узагалі звідки взялися тут коні? І що вони хочуть мені сказати?