Відповіді я не знаходив. Усе ще заплющивши очі, я спробував уявити собі, які вони — ці коні. У моїй уяві вони билися в конвульсії, лежачи на соломі в якійсь стайні й пускаючи з рота білу піну. Щось їх страшно мучило.
І тоді я згадав історію про коней, що вмирають під час сонячного затемнення. Воно їх убиває. Про це я прочитав у газеті й розповів Куміко. Того вечора вона повернулася додому пізно, і я викинув приготовану вечерю. З настанням сонячного затемнення коней охоплює сум’яття і страх. Можливо, деякі з них і справді зараз умирають.
Коли я розплющив очі, сонце зникло. На його місці вже не було нічого. Лише над головою висів старанно окреслений кружок неба. Тепер на дні колодязя запанувала тиша. Така глибока, що, здавалось, поглинула все навколо. Мені забракло повітря. Я глибоко вдихнув і відчув якийсь запах. Так пахнуть квіти. Темряву переповнювали чарівні пахощі безлічі квітів — пахощі, що скидалися на уривок силоміць обірваного сну. Та наступної миті, наче під дією сильного каталізатора, вони стали різкими й швидко наростали, наповнюючи собою легені. Пилок своїми тонкими голочками пронизував горло, ніздрі й тіло.
«Такий же запах стояв у темряві 208-го номера», — подумав я. На столі — велика ваза для квітів, у ній квіти. До їхніх пахощів домішується ледь відчутний запах шотландського віскі. І дивна жінка з телефону, що сказала: «Усередині вас якась фатальна недосяжна зона». Я машинально озирнувся. У непроглядній пітьмі нічого не розгледів, але виразно відчув: вона щойно тут була, але вже нема. Трохи побула зі мною тут, у темряві, й зникла, залишивши за собою пахощі квітів як свідчення свого існування.
Затамувавши подих, я легко погойдувався на воді, яка підтримувала моє тіло, ніби хотіла підбадьорити мене в цій пітьмі. Я повільно зчепив пальці рук на грудях, знову заплющив очі і зосереджено прислухався до того, як серце калатало у вухах так голосно, що, здавалось, належало комусь іншому. Та ні, це — моє серце. Просто його удари долинають до мене звідкись, з іншого місця. «Усередині вас якась фатальна недосяжна зона», — сказала та жінка.
Так, це правда, в мені є якась фатальна недосяжна зона.
Я щось пропустив, не помітив.
Хто ж та жінка, що так добре мене знає?
Враз наче все стало з голови на ноги — я зрозумів. Умить усе стало ясним як день. Ясним і простим. Я неглибоко вдихнув і поволі видихнув. Повітря, яке я видихнув, було твердим і гарячим, як розжарений камінь. Нема сумніву. Та жінка —