– Але ж ви надішлете моє повідомлення містерові Кроуфорду, – сказала Старлінг.
– Звісно, виведу йому на екран, але наразі ми не будемо йому телефонувати. І тобі не слід. Белла недавно померла.
– Ох, – вихопилось у Старлінг.
– Послухай, є й хороші новини. Наші хлопці в Балтиморі оглянули камеру Лектера в психіатричній лікарні. Той санітар, Барні, їм допоміг. Вони знайшли сліди тертя на голівці болта на ліжку Лектера, там він виготовив ключ від наручників. Тримайся, мала. Виберешся з лайна, а пахнутимеш, немов троянда.
– Дякую, містере Берроуз. Добраніч.
Займався світанок останнього дня в житті Кетрін Мартін.
Що мав на увазі доктор Лектер?
Здогадатися про те, що насправді відомо докторові Лектеру, не було жодної можливості.
Коли вона вперше віддала йому папку зі справою, то думала, що він насолоджуватиметься фотографіями та використає матеріал для своїх припущень, а натомість він розповів їй те, що йому до цього було відомо про Баффало Білла.
Можливо, він весь час їй брехав, так само як брехав сенаторці Мартін. Можливо, він нічого не знав і не розумів про Баффало Білла.
Старлінг, Кроуфорд і всі інші вивчали цю карту, з усіма її точками, що позначали місця, де викрадали дівчат і викидали тіла. Старлінг вони нагадували чорне сузір’я з датою біля кожної зірки, і вона знала, що відділ поведінкової психології навіть намагався накласти на карту знаки зодіаку, але марно.
Якщо доктор Лектер читав ці матеріали просто для забави, то чого б він возився з картою? Старлінг бачила, як він гортає звіти, кепкує з сухого стилю деяких авторів.
Не існувало жодної закономірності між місцями викрадень і викидань, жодного зручного маршруту, жодного зв’язку між датами і будь-якими робочими графіками, жодних сплесків у пограбуваннях, чи дрібних крадіжках, чи інших злочинах, скоєних фетишистами.
Там, у пральні, під оберти сушарки, Старлінг водила пальцями по карті. Ось тут – викрали, тут – викинули тіло. Ось друге викрадення, там – тіло. Потім третє… Стривайте, може, переплутані дати, але ні, другу жертву знайшли раніше за першу.