– Тепер ми вплутані у велику Громадянську війну, яка й перевірить, чи зможе ця нація, чи будь-яка інша нація, створена таким же чином і віддана тим самим ідеям, усе це витримати.

Вона запитала:

– Твоя голова вже не болить?

Він відповів:

– Майже.

– Що означає, що біль іще є.

– Він уже слабшає. У цьому не було нічого страшного.

– А лікар сказав інакше.

– Професія медиків набула дуже полохливого характеру. Вони тепер усі дуже обережні. Жодного пригодницького духу. Я пережив цю ніч. І тому мені не потрібне обстеження.

Ченґ заперечила:

– Я рада, що він був саме обережним.

Ричер нічого на це не відповів.

Тоді до їхнього номера зателефонував Вествуд і повідомив, що люди, які займалися для нього бронюванням квитків, замовили місця на рейсі авіалінії «United», єдиному прямому рейсі того дня. Але поспішати їм не було потреби, бо літак вирушав пізнього ранку. Тож вони попросили в сервісі обслуговування номерів, щоб каву їм принесли зараз, а сніданок – рівно через годину.

Коли в Сан-Франциско ще був початок ранку, у Материному Спочинку день уже був у самому розпалі. Не через різні звички в міських та сільських мешканців, а через часові зони. Материн Спочинок був попереду в цьому сенсі. В універсамі вже йшла торгівля. В їдальні сиділо декілька запізнілих подорожніх. Покоївка в мотелі вже старанно працювала. Одноокий клерк був у вбиральні. Водій кадилака сидів у своєму магазині. Усі офіси: «Вестерн Юніон», «МаніҐрам» і FedEx – були у повні робочого дня.

Але був зачинений магазин із запчастинами для зрошувальних систем. А в їдальні не було бармена. Ці двоє типів були на металевій доріжці на верхівці того, що вони називали Елеватором № 3, – старого бетонного гіганта, найбільшого в їхньому арсеналі. З біноклями. І простою системою. Сюди вели дві дороги, одна зі сходу, а одна із заходу, яка була насправді колишнім шляхом каравану фургонів. Вона перетинала першу дорогу майже просто під ними. Але з півночі та півдня доріг не було. Лише залізничні колії. Їхні плани підказували їм те, що прибуття гостей слід очікувати з доріг. Хлопці повсідалися один навпроти одного, один дивився в західному напрямку, один – у східному, і майже кожні п’ять хвилин вони поверталися й оглядали північну дорогу з півночі на південь, повільно ковзаючи поглядом з малої відстані до великої, просто на випадок, якщо хтось вирішив прогулятися тут пішки чи скористатися якоюсь дивакуватою самохідною машиною, наче в старому вестерні. Це перетворилося на їхній ритуал. Давало їм змогу трохи розім’ятися.

За винятком часу прибуття потяга. Тоді їхнє завдання ставало важчим. Вони не відривали очей від потяга, щоб хоча б приблизно бачити його дальній бік. Приблизно. Звісно, вони б помітили, якби хтось із силою відчинив двері та, наче в старому шпигунському фільмі, стрибнув би на той бік, який їм не було видно. Але водночас таку ж саму увагу потрібно було приділяти й дорогам. Постійно. Вторгнення на автомобілі було більш імовірним.