— Ви часто там бували з Леннартом?

— Ні, більше часу проводили в мене вдома.

— Леннарт, мабуть, не вилазив зі свого гаража, я так розумію?

Рита засміялася.

— Це правда! Бавився своїми мотоциклами день і ніч. Нікому не дозволялося туди навіть носа потикати.

А ось це чудово, подумала Ліне. Можна використати Ритині слова в розмові з Генрієтте.

— Чому ж це? — запитала Ліне.

— Ну, не знаю. Ось я, наприклад, малюю і теж не люблю, щоб хтось зазирав мені через плече, доки картина ще не готова. Гадаю, з Леннартом було приблизно так само. Він лагодив моцики, шліфував, лакував. Мабуть, не хотів, щоб їх хтось бачив недосконалими. У вашій журналістській роботі, певно, все так само. Ви ж не захочете показувати комусь свої чернетки.

— Ваша правда. — погодилася Ліне.

— Зовсім нестерпно стало влітку напередодні його загибелі, — розповідала Рита. — Здається, він збирав мотоцикл для мене. У кожному разі, наполягав на здачі іспиту на право водіння. Хотів їздити зі мною удвох.

— Здали?

— Ні, до цього так ніколи й не дійшло.

Ліне отримала те, що бажала, але ще трохи побазікала про те й про се.

— Повідомте мене, коли будете в Норвегії, — попросила Ліне, завершуючи розмову.

— Добре! Довго чекати не доведеться, бо ж мені треба підписати папери і все таке інше.

— Чудово!

Після розмови з Ритою Ліне набрала номер Генрієтте.

До кухні увійшов Вістінґ.

Ліне відвернулася від вікна, оперлася спиною на кухонний стіл.

— Не факт, що вона відповість.