— У надійному сховку.

— Ти не повинна здаватися, — підбадьорила її Генрієтте. — Можемо завтра побачитися?

— Я маю домовлену на ранок зустріч. Зовсім з іншого приводу. Та й жінка, яка пильнує Амалію, зможе побути з нею лише до другої.

— Я приїду до тебе. Посидимо в тій самій кав’ярні.

— Навіть не знаю… Усе це починає ставати небезпечним.

— Сказала «а», то мусиш сказати й «б», — наполягала Генрієтте. — У будь-якому разі, ти мені повинна ще розповісти свої припущення про те, де сховано гроші.

— Гаразд! — погодилася Ліне. — Тоді о першій.

62

62

Уночі відчутно похолодніло. Небо затягнуло важкими сірими хмарами, у кронах дерев здійнявся вітер. Ліне зайшла до себе додому по светр, прихопила курточку для Амалії. Кинула в авто маячок, який раніше знайшов Мортенсен, щоб зловмисники бачили її пересування.

Віддавши Амалію няньці, вона поїхала через місто на східну околицю, до Ларвіксфьорду. Вузькою звивистою дорогою вона через кілька кілометрів добралась до старого причалу, де розташовувалася дача колишнього міністра фінансів і партійного соратника Бернгарда Клаусена. Вона їхала за вказівниками, які привели її до білого шкіперського будиночка, що притулився у сховку між стрімкими скелями над самим фьордом. Пронизливий морський вітер змусив її втягнути голову в плечі.

— Поговоримо всередині, — запропонував Трюґве Юнсрюд, ставши на порозі.

Ліне пройшла за ним до вітальні з великими вікнами на море. Господар прибрав з обіднього столу газети й журнали.

— Так, Бернгард Клаусен, — почав Юнсрюд. — Він залишив по собі величезну пустку.

— Тим часом з’явилася нова інформація, — завважила Ліне.

— Ви маєте на увазі його книжку?

Ліне кивнула.

— Ви знаєте, про що він там пише? — запитала вона.

Юнсрюд усміхнувся.

— Не читав…