— Поговори з його подружкою, котра живе в Іспанії. Заведи розмову про гараж, а тоді зможеш використати інформацію, — запропонував Вістінґ.

— Дзвони! — Стіллер кивнув на мобільний на столі. — Про зустріч з Генрієтте домовишся на завтра.

Ліне взяла телефон.

— На завтра я вже маю домовленість з Трюгве Юнсрюдом.

— Скасуй! — порадив Мортенсен.

— Він колишній міністр фінансів, — нагадала Ліне. — Не так легко було отримати згоду на зустріч. Я не можу її скасувати просто так!

— Коли зустріч? — запитав Вістінґ.

— О десятій ранку на його дачі в Хєррінґсвіку.

— Встигнеш і туди, і туди, — запевнив Вістінґ.

Ліне кивнула й вийшла з телефоном з кімнати.

Вона стала перед вікном на кухні, дивилася на свій будинок унизу вулиці. Треба було залишити увімкненим світло. Вечірня темінь наповзає чимраз раніше і вже огорнула все навколо.

Ринґтон слабко вібрував у слухавці, але, коли Рита Салвесен відповіла, голос здався зовсім близьким.

— Як справи? — запитала Ліне. — Розмовляли з адвокатом про оформлення спадку?

— Так, він про все подбає. Ніякого заповіту не було, тож Лєна успадкує все. Дякую за турботу! Може, зустрінемося, коли я приїду в Норвегію?

— З радістю! — відповіла Ліне. — Що думаєте вчинити з будинком?

— Продати.

— Не маєте наміру повернутися до Норвегії?

— У кожному разі, не найближчим часом.

— Я проїжджала повз дім, коли недавно була в Колботні, — вела далі Ліне, хоча це й не було правдою, але їй треба було підвести розмову до будинку й гаража. — Розташований у гарному місці, пасує для родини з маленькими дітьми, — додала вона.

— Я знаю.