— У день пограбування вони скористалися старою занедбаною майстернею, яку Даніель приглядів заздалегідь. Її власник давно помер. Дружина власника мешкала в старечому домі. Я зустрівся там з ними, після того як спалив авто на Кльофті. Обидва зламували валізи з грошима. Александер використовував для цього зварювальний апарат. У валізах не було ні ампул з фарбником, ні чогось подібного — лише замки й пломби. Гроші переклали у мішки для сміття. Порожні валізи покидали у фургон, одяг, у якому ходили на грабунок, виклали в миску, наполовину наповнену бензином. За тиждень Даніель повернувся і спалив майстерню.

Тюле кивнув. Свідчення Ґюдіма збігалися з подробицями рапорту техніків, які попрацювали на згарищі.

— Даніель з Александером перевдягнулися, і я відвіз їх до міста. Александер мав зустрітися у центрі з одним фацетом з «Айрон Інк Тату». Йому треба було засвітитися у черзі на татуювання. Тобто забезпечити собі алібі. Даніеля мали помітити під час перевірки квитків у метро. Він був знайомий з одним співробітником метрополітену, який знав, на якій лінії ходить контроль. Даніель здійняв бучу, лаявся і відмовлявся платити штраф — усе задля того, щоб його помітили й запам’ятали. Хоч сварка сталася аж через годину після пограбування, він усе ж розраховував, що блеф спрацює і поліція подумає, що він ніяк не зміг би встигнути з аеропорту до міста. Я ж поїхав далі, заховав гроші біля Єршьо. Що було далі, не знаю…

— Отже, це ти заховав гроші на станції? — Стіллер хотів почути остаточне підтвердження.

— Вимушене сприяння, — наголосив Гарнее. — У рамках попереднього зізнання.

— Яким автомобілем вивезли гроші з майстерні?

— Легальним… «Форд мондео». Александер лагодив його для свого дядька. Гроші довелося скласти на задньому сидінні.

— Колір авта?

— Червоний. Даніель вважав яскравий колір бездоганним для операції. Викрадають зазвичай сірі або чорні, які не впадали б у вічі на дорозі. Саме на такі полює поліція. А червоний старий ридван… та хто на нього звертатиме увагу!

Стіллер кивнув і щось занотував.

— А як же тоді бути з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле. — Ми маємо його ДНК.

— Я пояснив вам, ще як ви були тут попереднього разу, — відказав Ґюдім. Він служив зв’язковим у Армії оборони, мав усілякі штучки. Рація теж від нього. Оскар мав іти на справу з нами, але зіскочив буквально напередодні. Сказав, ніби захворів, харчове отруєння чи щось таке. Відміняти наліт було вже запізно. Тепер або ніколи! Тож ми пішли без нього.

— І коли гроші пропали, ви зробили його цапом-відбувайлом?

Ґюдім кивнув.