Ні, не можна встановити напевне.

— Ти хропів як слон, — сказав Тарас, масуючи рукою шию.

Будильник на телефоні він поставив на шосту ранку. Достатньо рано, щоб випередити Цвілака, якщо той раптом спав кількагодинним сном пенсіонера. Достатньо, щоб добратися до ванної кімнати, перш ніж старий розплющить очі. Він вимкнув телефон і вибрався з-під ковдри, під якою гола, як і він, спала Тіна. Він на мить побачив її сідниці й подумав, як би було добре забратися назад, заснути і прокинутися разом. Або взагалі не заснути.

Натомість він, наче випускник з ерекцією до пупка, шукав на підлозі і стільці біля ліжка свої труси й майку, якою міг би прикритися, коли б Цвілак якраз у той момент перевернувся у своєму ліжку. Тарас прислухався. Спочатку не чув нічого і вже було перелякався, що старий його випередив, а тоді розібрав ледь чутне хропіння, тихше, ніж напередодні.

Він постарався безшумно відчинити двері і заглянув у темряву сусіднього номера, щоб перевірити, чи Цвілак, бува, не лежить обличчям до нього і не розплющив очі. Навшпиньки прокрався вздовж ліжка до ванної. Коли б зараз Цвілак прокинувся або розплющив очі, Тарас би помітив. Але ні. Він навіть не поворухнувся.

Тарас сів на кришку унітаза і зітхнув з полегшенням.

— Ми напились як на випускному, — так Брайц якось прокоментував одну пиятику.

Тарас увімкнув світло над дзеркалом і уважно придивився до свого обличчя. Він подарує ще десять хвилин ні в чому не винному Цвілакові, перш ніж розбудить його звуками душу.

— Отак, значить, Тарасе, — сказав він собі подумки. — Отак, значить, хрін ти підтоптаний...

Його обличчям блукала пришелепкувата посмішка чоловіка, якому напередодні пощастило і тепер він готовий гори перевертати. Він знав, що це не надовго, тому дав спокій своїм губам і взявся вивчати інші частини обличчя. Тарас мільйон разів спостерігав за обличчями по той бік столу, намагаючись по них прочитати, щó думають їхні власники, який характер за ними ховається, а насамперед — чи вони не обманюють? Що він сказав би про своє? Яким воно було?

Воно не було гарним, це Тарас знав і з роками перестав звертати на це увагу, наскільки міг. Поки йому ніхто не підсовував під ніс якусь його фотографію, йому це вдавалося. На фотографіях з відпустки його майже не було, бо фотографувався лише під примусом Аленки. Двічі зламаний ніс не проходив як відмовка, адже цього не було помітно, просто форма була трохи неправильною (але вона такою була від природи). Аленка колись жартома сказала, що найгарніша частина його обличчя — від кінчика носа до підборіддя, включно зі шрамом, який тягнувся навскоси через верхню губу до ніздрів: пам’ять про шмат льоду, який відламався у водоспаді під його льодорубом і звалився на нього, не зачепивши, на щастя, верхніх зубів. Тарас розумів, щó вона мала на увазі. Ніс не був найкрасивішою частиною його обличчя. Очі невизначеного зелено-коричневого кольору, посаджені надто близько, аби це було гарно, в міру високий лоб, каштанове волосся, на його роки теж зовсім непогане. Вуха притиснуті до голови — тут він теж не мав права на щось скаржитися.