— Я тридцять років приїжджаю сюди, Тарасе. Я про озеро знаю більше, ніж місцеві.

— Тому чоловікові ти напхала каміння в кишені, а жінці ні.

— Вона ж була гола, як я могла це зробити?

— Потім ти спалила човен на березі й на іншому вернулася назад.

— Там усе було в крові, — сказала вона, наче перепрошуючи.

— Але човен ти не прив’язала на місце?

— Не знаю, Тарасе...

Якби ті шмаркачі не вирішили на ньому покататись і випадково не «повернули» його Балажичеві, якби він повірив дівчині, яка твердила, що вони знайшли човен на березі, якби дружина Балажича помітила, що то не їхній човен...

Він провів рукою по волоссі.

— Я стежила за тобою тоді, на озері.

Тарас подивився на Карін. Її обличчям майнула зла посмішка.

— Про що ти говориш?

— Про тебе, — відповіла вона, вказуючи старечим вказівним пальцем йому за спину, — і про те дівчатко, що стоїть там. Ви були дуже милі одне з одним на воді.

— Їй було холодно, — сказав Тарас.

З грудей Карін вирвався якийсь звук, схожий на гарчання.

— Ви, чоловіки, всі однакові.

За Тарасовою спиною відчинилися двері і хтось кашлянув. Тарас обернувся і побачив Брайца, який похитав головою: мовляв, усе погано.

— Я ж сказала, що вона весь час була там.

Тарас зітхнув і знову провів долонею по волоссю. Всього забагато... Він подивився на вдову і зітхнув. Треба закінчувати.

— Ще одна річ... Смерть твого чоловіка. Він достоту приймав ліки від високого тиску, і, якби хтось їх підмінив на ті, які діють навпаки, міг би статися інсульт.