Тарас обернувся і подивився на Брайца, той кивнув.

— Навіщо ти це зробила, Карін?

Жінка скривилася і похитала головою.

— Я навіть не знаю, Тарасе. Все так... дивно. Ти бачив сина, могилу?.. Я дивилася на тебе.

Інспектор кивнув.

— Я його дуже любила, шалено. Райчика... Ти знаєш, яким вродливим чоловіком він був? Стрункий, з гарною поставою, з хвилястим волоссям, яке вже ледь покрилося сивиною. Його називали Річардом Гіром. Ти знаєш, що вони народилися в той самий день? Райчик-батько і Райчик-син. Він усім подобався... Він би й тобі сподобався. Ти хіба не хотів сина? Аленка мені розповідала.

— Ні. Це вона так думає.

Карін поправила вуаль. А тоді ледь підняла її, і Тарас зміг побачити її очі. Вони були сухі, з розмазаною тушшю.

— Я завагітніла, коли була ще студенткою, я захищала дипломну на восьмому місяці вагітності, і я народила найгарнішу дитину на світі. Викапаного батька.

З її очей потекли сльози, покотилися по щоках і впали на руки.

— Йому б зараз було стільки, скільки отій дівчині, — сказала вона, показуючи пальцем на Тіну.

Ще пара сліз рушила тією самою дорогою. Карін їх не витерла, ніяк не зважила на них.

— Коли ти востаннє відчував себе щасливим? Не знаєш, правда? А я знаю, я востаннє була щаслива п’ять хвилин після народження сина, поки мені не сказали, що з ним щось не так. Лікарі можуть бути такими жорстокими. «Не пощастило», — сказав один просто переді мною. Ти знаєш, що з ним сталося?

Тарас кивнув.

— Ви, альпіністи, маєте якийсь вислів такий... Аленка мені якось розповідала. Краще народитися без... члена... Як це: краще без члена, ніж без щастя. Так?

— Якось так, — кивнув Тарас.

— Якщо маєш трохи щастя, то член іще, може, виросте. Так, вульгарно, але життя теж таке. Не знаю, Тарасе, але коли Райко мені сказав, що йде від мене, бо зустрів іншу жінку...

Карін заплющила очі, і з них викотилися дві сльозини.

— В нього ж їх купа була... ти ж знаєш це, Тарасе?

— Знаю.