— На її совісті двоє, — сказав він і торкнувся пістолета на поясі.

Інспектор постукав у двері старовинним молотком, бо дзвінка не було, і чекав. Іще раз, із таким самим успіхом, а тоді швидко й рішуче відчинив двері, обережно зазирнув у приміщення. Двері, які вели з передпокою у велику кімнату, були відчинені, там він побачив Карін. Тарас рушив до жінки і ще в передпокої обтрусив сніг із взуття.

— Привіт, Карін.

Жінка сиділа у фотелі, вона була одягнена так само, як і на похороні, на голові була чорна вуаль, яка закривала половину обличчя. Перед нею стояла склянка червоного вина, від якого жінка не відривала очей. Тарас увійшов у кімнату, звільняючи місце трьом колегам, яким дав знак чекати біля дверей.

— Я можу сісти?

— Будь ласка.

Її обличчя залишалося спокійним, як на похороні і поминках, випромінюючи якусь фатальну приреченість. І жодної зброї не було видно.

— Щось вип’єш, Тарасе? — запитала вона, наче не помічаючи інших. — Ага, ну так, ти ж не п’єш.

— Ти знаєш, чому ми тут, Карін?

Вдова всміхнулася.

— Якщо зовсім відверто, я чекала, що ти приїдеш раніше.

В її погляді, здавалося, читався докір.

— Що тебе затримало?

Що його затримало? Коли він їхав у відділок по свою трійцю, теж над цим задумався.

— Багато всього. Те, що ти кинула труп у воду, те, що ти відрізала голову... Вода стирає сліди, а без голови важко встановити особу... Ти це зробила навмисне?

Вона знову всміхнулася.

— Щастя початківця. Не переоцінюй мене, Тарасе. Я в таких речах абсолютна аматорка. Чому я викинула її у воду? А що я мала з нею робити, коли ми живемо біля озера? Голова? Я хотіла подарувати її своєму дорогому чоловікові, але, зрештою, в мені не набралося стільки злості.

— Вона тут?

Карін пальцем показала за його спину.

— В сараї, весь час там була.