І ось тепер такий момент настав удруге. Того ранку, коли він опинився у 1914-му, цього не трапилося, хоч то була так само надзвичайно вагома мить. Вагома для світу, але не для нього. Стентон залишився тією ж самою людиною, яка за кілька секунд до того боролася з професоркою МакКласкі й дівчиною-туркенею на вечірці в іншому столітті. Своє горе, свою спустошеність він проніс із собою крізь час, і відсутність дружини й далі визначала все його буття так само, як раніше — присутність. Досі. Бо тут раптом стало зрозуміло, що Кессі можна нарешті відпустити. 

— Даси й мені одну? — запитав він. 

Бернадет якраз припалила цигарку, то відразу ж і вклала її йому в губи. А коли потягнулася по іншу, її груди опинилися за якийсь дюйм від його обличчя, і він страх як захотів їх поцілувати. То й пахкнув цигаркою лиш один раз, тоді залишив її диміти у попільничці, і вони з Бернадет знову кохалися. 

А потім пили полуничний шнапс, пляшку якого Стентон відкоркував увечері після смерті кайзера. Допивши, кохалися вже на п’яну голову; на щастя, Стентонова рана, яка майже загоїлася, від цього не розкрилася. Потому Бернадет згадала, що в торбі у неї є пляшка бренді, яку вони негайно й розпочали, впилися ще більше, курили цигарки, сміялися і дражнили одне одного. 

І Стентон збагнув, що понад усе на світі хоче розповісти їй, хто він такий. 

Звідки тут узявся. 

Наодинці зі своєю таємницею він почувався страшенно самотньо й раніше, а тепер — то й поготів. Бо як же вдавати, ніби щиро відповідаєш на почуття, коли твоя кохана нічого про тебе не знає? Як бути одним цілим, коли під стосунки закладено міну обману — фатальну міну, яка рано чи пізно ці стосунки підірве? 

Вона ж усе одно дізнається, неодмінно дізнається. Не його таємницю, звісно, — для цього мала б бути хіба що якоюсь чародійкою, не інакше, — а про те, що у нього є таємниця. Велика таємниця, яку він приховує від неї. Здогадається — дівчата завжди про таке здогадуються, — і це отруїть усе їхнє кохання, хай яке воно буде велике. 

Тут Бернадет заговорила, і Стентон одразу побачив, що має рацію. 

Бо вона думала про те саме. 

— Але, знаєш, якщо ми справді кохаємо одне одного — а ми таки кохаємо, я відчуваю це бодай по тому, як ти кохаєш мене у ліжку, — і хочемо, щоб так було й надалі, то… — на мить вона змовкла і ковтнула бренді, — тобі доведеться мені сказати. 

— Сказати що? — перепитав Стентон, хоч і так знав уже, що почує у відповідь. 

— Я вже питала тебе, ще у Відні. Хто ти такий, Г’ю? Як так вийшло, що ти ніде не залишив жодних слідів? Ти ж такий кремезний, вродливий, дужий, здібний… просто винятковий. Я анітрохи не сумніваюся, що ти мав би припасти до вподоби більшості чоловіків, не кажучи вже про, чорт забирай, абсолютну більшість жінок. Проте ти ніде не залишив жодного сліду. Твоє ім’я і опис були в усіх газетах, як і прохання до рідних або друзів зголосилитися — і не зголосився ніхто, крім мене, а ми ж із тобою познайомилися лише кілька тижнів тому.