Не було її і в кімнаті. 

У Стентона боліла голова. Він зиркнув на пляшку, що стояла на столику біля узголів’я. Була порожня. Вони випили все, до дна. Ні, не так. Він випив усе. Онде по той бік ліжка — склянка Бернадет, склянка, яку він наповнив, коли почав розповідати свою історію, а вона, очевидно, ледь пригубила. 

Вмить Стентон був уже на ногах. 

Він розповів. Розповів геть усе. 

А вона сказала, що йому вірить. 

І справді — вірить. Частково. У дуже маленьку частину його історії. 

Ту, де йдеться про вбивство кайзера. 

У все інше Бернадет, звісно, не повірила. Чи ж він збожеволів? Ну як, як могла вона в таке повірити? А він сам повірив би? Адже сумнівався навіть тоді, коли у правдивості цього задуму його переконувала вся сивочола професура Кембриджського університету. На її місці він не повірив би у щось таке ніколи в житті. І ніхто не повірив би. Повірити в це просто неможливо. 

Стентон уже вдягався. А водночас нишпорив очима по кімнаті. Що взяти з собою? Що найважливіше? Схоже, все найважливіше і так уже в ранцях. На якусь мить йому здалося, ніби на столі залишилося його портмоне, але виявилося, що то гаманець Бернадет. Вона полюбляла чоловічі аксесуари; це була, так би мовити, частина її політичного образу. 

Він глянув на свої ранці. Стояли у тому ж місці, що й напередодні ввечері. Отже, Бернадет їх не торкалася. Якби ж то він показав їй свій комп’ютер… Фотографії, історичний архів. Цікаво, тоді вона повірила б? 

У те, що він — мандрівник у часі? 

Ні, подумала б, мабуть, що перед нею якийсь чародій, ілюзіоніст, що він підсипав їй дурману або її загіпнотизував. 

Але в те, що він — із майбутнього, що ціле інше, альтернативне двадцяте століття, у якому вона сама жила й померла, вже збігло й закінчилося, — ні, таки не повірила б. 

Стентон визирнув у вікно. Надворі допіру розвиднювалося, і вулиця внизу була безлюдна. Вгорі тягнувся вздовж усього кварталу плаский дах. Поруч із вікном бігла вниз досить міцна на око ринва, якою в разі нагальної потреби можна скористатися, щоб вибратися нагору. 

Він одягнув коротку шкіряну куртку, яку купив першого по приїзді до Берліна дня, і заховав по кишенях документи на інші імена, якими забезпечили його хроносити. Одне посвідчення було німецьке, інше — австрійське. У разі неминучої — щодо цього не мав уже жодних сумнівів — утечі ідентичність Г’ю Стентона більше йому не знадобиться. 

Відтак витягнув з більшого ранця снайперську гвинтівку — найважче з усього, що там лежало. Ця зброя своє завдання виконала, та й Бернадет її бачила, тож носитися з нею далі не було сенсу. Потім вийняв звідти взагалі все, залишив тільки одну зміну одягу, пару книжок та ще якісь дрібнички, надбані вже у цьому столітті. А тоді з меншого ранця переклав туди комп’ютер, запасний пістолет, гроші та смартфон із чи не найкоштовнішим своїм скарбом — фотоальбомом. Якщо вже тікати, то з одним ранцем буде набагато легше, ніж із двома.