Ще один, останній погляд навколо. 

Що ж, начебто все, можна рушати. 

Адже вже час. 

Не те щоб він особливо переймався тієї миті, виживе чи ні. Навпаки, був би, здається, абсолютно щасливий загинути, прошитий поліцейськими кулями. Орден Хроноса висотав із нього життя. 

Спершу відібрав найбільшу в його житті любов, а тепер певною мірою позбавляв і шансу знайти любов удруге. Адже він покохав Бернадет. Кохав її і далі. 

Проте Стентон мав план і знав, що мусить цей план виконати. Попри все, йому хотілося таки попередити нове майбутнє про старе. Залишити розповідь про те, якою була історія, перш ніж він її змінив. Для цього мав повернутися у Константинополь. 

Він підхопив ранець і ступив до дверей. 

Та не встиг взятися за ручку, як та ворухнулася. 

Заки двері прочинилися, Стентон уже спрямував на них свій пістолет. 

Через поріг ступила Бернадет. 

Стентонові в ніс ударив запах ще теплого, щойно з печі, хліба. Під пахвою у неї і справді був затиснутий буханець. 

— Боже мій, — озвалася вона, — ти що, стріляти зібрався? 

— Тебе не було, — тихо мовив він, але пістолета не опустив. — Ще й п’ятої немає. Чому ти пішла? 

— Сон мені не йшов, — пояснила Бернадет. — Та й як заснути, коли лежиш біля чоловіка з іншого світу? Ніби мало того, що ти змусив мене в тебе закохатися, то ще й, на додачу до всього, виявився мандрівником у часі. 

Говорила і всміхалася. Усміхалася тією самою чарівною усмішкою, яка так причарувала його ще тоді, у потягу до Загреба. Та ось ця усмішка дещо пригасла. 

— Г’ю, ти так і не передумав стріляти? Чому ти в мене цілишся? І чому це ти одягнений, з торбою в руці… ти що, йдеш? 

Стентон опустив пістолет. На душі враз трохи полегшало… чи принаймні зажевріла непевна надія на полегшення. 

— Я прокинувся, тебе не було. То й подумав… 

Її обличчям пробігла тінь печалі. 

— Подумав, що я тобі не повірила?