— Так, — шепнула вона. — Завтра й почнемо. 

— У мене залишилася ще одна, остання справа, — мовив Стентон. — Останній обов’язок перед орденом Хроноса. Я надумав повернутися у Стамбул, туди, де я опинився, прибувши у це століття, і залишити листа. Листа з описом історії, якій я запобіг. Великої війни, яку зупинив. Бо ж цілком можливо, що через сто одинадцять років у той стамбульський погріб відправлять іншого мандрівника у часі із завданням виправити історію вже цього століття. Хтозна, ану ж у цій часовій петлі в 2025-му той погріб далі стоятиме замкнений, і він, той мандрівник, знайде мого листа з пересторогою: усе може бути значно, значно гірше. І з проханням подумати двічі, перш ніж буде запізно. Шанс, звісно, примарний, але тоді все у моєму житті примарне… не кажучи вже про знайомство з тобою. 

— Шшш, — цитьнула Бернадет, — шшш, годі вже. Ти розповів усе. Тепер час поспати. 

Який же у неї мелодійний голос. Отак слухав би та слухав. 

Очі в нього заплющилися. 

З плечей йому звалився неймовірний тягар. Він притулився щокою до її оголених грудей і слухав, як б’ється у неї серце. Все — кінець його самотності. 

Так, у обіймах Бернадет, Стентон і задрімав. 

Він то поринав у сон, то виринав на поверхню, а коли був прокинувся, вона притисла його до себе, поцілувала і вклала йому в губи свою цигарку; він лише усміхнувся і заснув знов. Заснув у мирі і спокої — вперше з дня катастрофи у Примроуз-Гілл, яка відібрала життя не тільки у його дружини й дітей, але й, таке враження, у нього самого. 

Спав міцно і глибоко. 

А коли прокинувся, надворі вже світало, і крізь відчинене вікно до кімнати лилося бліде світло нового дня. 

Він трохи змерз. 

І був сам. 

Бернадет у ліжку не було. 

38 

38