— Це правда, Берні. Я прибув із майбутнього. З іншої версії історії. Властиво, прибув історію змінити. 

І він розповів. Розповів геть усе, починаючи від того передріздвяного вечора, коли долучився до ордену Хроноса. Розповів у загальних рисах про своє століття: про світ революцій та геноциду, телефонів у кишенях, жувальної ґумки та катастрофи з довкіллям. Розповів про історію, яку прибув змінити. Про смерть ерцгерцога і жахіття світової війни, яку ця смерть спровокувала. Розповів про спадок Ісаака Ньютона і про план, укладений задля того, щоб історію змінити. 

Бернадет намагалася його зупинити. Намагалася змусити його замовкнути, погрожувала, що піде від нього негайно, тієї ж ночі, якщо він і далі городитиме казна-що та ще й наполягатиме, що це — правда. Та Стентон благав, щоб вона вислухала. Він налив у склянки ще бренді, одним духом вихилив свою і налив знов. Замкнув двері і затиснув у кулаку ключ. Казав, що любить її, і просив зрозуміти. 

А тоді зізнався, що то він убив кайзера. 

Побачивши, як розширилися від жаху очі Бернадет, Стентон заходився розповідати їй про Велику війну, про страшну бійню, про те, що завинив у тій війні насамперед кайзер, якого треба було будь-що зупинити, про мільйони врятованих життів. Сказав, що нещодавні події у Берліні його жахнули, та все одно він усією душею вірить, що вчинив правильно. 

— Зараз я тобі покажу, — мовив урешті-решт, — покажу за допомогою технологій майбутнього фотографії того, що я відвернув. Почитаю вірші, які розбивають серце — і які вже не буде потреби писати. 

Та коли він підвівся і рушив був до меншого ранця, де лежав замаскований під книжку ноутбук, Бернадет спинила його і сказала: 

— Ні, Г’ю, зачекай. У цю торбу я вже зазирала, пам’ятаєш? Покажи мені краще, що у тебе в більшій торбі. Якщо справді мене кохаєш — покажи. 

Тоді Стентон узяв ключі і відімкнув більший із двох своїх ранців. Усередині виявилося кілька дивних на вигляд гвинтівок та пістолетів, а ще — розібрана на три частини і все ж таки цілком упізнавана снайперська гвинтівка з оптичним прицілом. 

Бернадет довго не зводила з неї погляду і мовчала, а потім прошепотіла, простягаючи руки до Стентона: 

— Г’ю, я тобі вірю. Дякую. Дякую, що все мені розповів. Розповів, бо кохаєш мене, а я вислухала, бо кохаю тебе. Тепер я знаю. Тепер нас двоє, Г’ю. Двоє людей на світі, які знають тебе по-справжньому. 

Стентон підійшов до неї, вони обнялися і знову лягли у ліжко. 

— То ми будемо разом? — запитав він. — Ти допоможеш мені розпочати спочатку? Розділиш зі мною своє життя? Допоможеш вибудувати життя для мене?