— Ну, взяти собі вигадане ім’я може хто завгодно, — пробурмотів Стентон. 

— А опис? А фотографії? Усе це публікували в Англії і, я абсолютно певна, в Австралії також. І не зголосився ніхто, жодна жива душа. Жоден старий, добрий, чесний рудокоп-золотошукач з австралійської глушини не побіг у тамтешню поліцію і не сказав: «Та це ж наш приятель, телеграфуйте у Берлін!». Жоден, Г’ю. Ти мало не помер, два тижні лежав у шпиталі буквально за крок від смерті — й усім, крім мене, було байдуже. Твоя дружина, мабуть, таки й справді померла, у це я вірю всім серцем, бо бачила біль у твоїх очах. Але як же твої батьки — теж повмирали? А її батьки? Ціла сім’я? Твої шкільні друзі? Приятелі по роботі? Армійські товариші? Члени місцевої команди з крикету? Власники житла? Давні подруги? Продавець, у якого ти купував ранкову газету? Сусіди? Вони всі теж повмирали? Невже кожна-кожнісінька людина, з якою ти стрічався у своєму житті, отак раптом узяла і померла? Невже я — єдина на землі людина, яка тебе знає, Г’ю? 

І що міг він на це сказати? Яку відповідь міг дати на це запитання — запитання, зрештою, цілком слушне? 

Що його, мовляв, виховали вовки? 

Єдиним вірогідним поясненням тут була правда. 

Можливо, на Стентона подіяла випивка. Випив він більше за Бернадет, та й сп’янів, либонь, сильніше через те, що кілька тижнів не мав ані краплі алкоголю у роті. 

Можливо, організм ще не відійшов від ліків, якими його накачували у шпиталі, занурюючи у помережаний маренням напівсон. 

А може, то було просто піднесення, спричинене великим відкриттям: нарешті він знову спроможний кохати. 

Або ж йому до смерті набридло бути єдиною на планеті людиною, якій відома правда. 

Так то було чи інак, тієї секунди Стентонові здавалося, ніби вибору в нього немає. Якби йому спало на думку збрехати, Бернадет здогадалася б миттєво — і це тут-таки зруйнувало б їхнє кохання, блискавично й ущент. Одне слово, якщо він хотів утримати Бернадет Бердетт, то мав дати відповідь. А оскільки будь-яка брехня, яка могла б, бодай теоретично, прояснити цю ситуацію, звучала б до останнього словечка так само фантастично, як і правда, то й сперечатися тут із самим собою було начебто абсолютно без потреби. 

— Авжеж, Берні, — сказав він. — Ти справді єдина на землі людина, яка мене знає. Тому що я… прибув із майбутнього. 

Вона хвильку помовчала. 

— Любий, — озвалася врешті, вперше так його назвавши, — це було смішно, але лише трішечки. Зовсім трішечки. І, смішно це було чи ні, сміятися я не буду, бо не жартую. Серйозно, не жартую. Ти повинен сказати, хто ти, бо що ж мені інакше думати про того, хто каже, що мене кохає?