Стентона почуте дещо занепокоїло. Звісно, час од часу таке траплялося, та й наслідки іноді бували трагічні. А проте той факт, що це трапилося власне у цьому конкретному, Ньютоновому домі, видавався дещо зловісним. 

Він запитав у візника, чи пам’ятає той, коли саме це сталося. 

— Пару місяців тому, — була відповідь. — Наприкінці травня чи на початку червня… ага, ось: зранку першого червня. Запам’яталося, бо якраз у той день у моєї дружини іменини. 

Стентон насилу проковтнув клубок, який підкотився до горла. 

У шпиталь вламалися незабаром після його прибуття. 

Він опинився там кілька хвилин по півночі. В усьому домі панував мир і спокій, лише тихенько награвав грамофон. 

А тепер-от виявилося, що якби Ньютонові часові координати припадали на годину бодай трішки пізнішу, то Стентон утрапив би прямісінько у розпал жорстокого злочину. 

Він пригадав похилену над письмовим столом медсестру, яку побачив, крадучись повз прочинені у коридор двері. Невже то й була одна з жертв убивці? В цілому будинку, очевидно, не спала тільки вона — перша людина з цього нового світу, яка попалася йому на очі, майнула ще тоді думка. Схоже, він був останнім, хто бачив її живою. Крім убивці. Згадався і бородань, якого він так здивував біля вхідних дверей, коли тягнув напівпритомну МакКласкі на вулицю. Напевне, вже невдовзі після їхньої зустрічі той чоловік став другою жертвою злочинця. 

Стентон похолов. Невже це все через нього? Невже це він приніс із собою смерть? 

Лікареві й медсестрі у Константинополі? 

Євреям у російських степах? Соціалістам у Німеччині? 

Дівчині-квіткарці у Сараєві? Черчіллю? Чоловікові, який попереднього двадцятого століття відіграв ключову роль у порятунку, а в цьому вже наклав головою? 

Звідкілясь долинув дзвін. Була друга ранку. 

«Що похоронні дзвони тим, хто мре, як худоба?» 

Перший рядок із «Гімну приреченої молоді» Вілфреда Овена. 

Стентон тихесенько прошепотів ці слова. Хотів нагадати собі, навіщо зробив те, що зробив. Так, люди гинуть і тепер, гине чимало людей, та все одно їх незмірно менше, ніж тих, хто поліг тоді. Ціле покоління не муситиме вже згинути, «як худоба», не муситиме вже спізнати смерть, яку спізнав Вілфред Овен. А він, Стентон, залишить у Ньютоновому погребі пересторогу, щоб майбутні хроносити добре помізкували і міняти історію ще одного століття не квапилися. Шкода лише, що не додумався прихопити з собою збірку віршів Овена: її можна було залишити у погребі разом із листом. Жодний документ не розповість краще про страхітливу здатність людства накликати на себе жахливі катастрофи, не покаже, що насправді все могло бути значно, значно гірше.