Потому вони ввійшли до великої кам’яної споруди, знаної колись як каплиця коледжу. Нині, позбавлена всіляких вежечок, вікон зі свинцевими хрестовинами та всього іншого декоративного непотребу, вона служила залою засідань комітету з очищення партійних рядів. 

Товариш декан та ще троє товаришів професорів, усі у своїх партійних комбінезонах, увійшли слідом за охоронцями з бранкою, яка звивалася всім тілом, намагаючись вирватися з їхніх чіпких рук. Перекриту високим склепінням залу також давно вже очистили від усіх оздоб і завішали червоними прапорами та портретами партійних вождів. 

Рози Люксембург і Карла Лібкнехта — вельми шанованих загиблих героїв Першої Революції. 

Отто Штрассера — першого Великого Керманича і вождя Другої Революції. 

І Курта Штрассера — його нащадка у четвертому коліні й нинішнього Великого Керманича. 

Посередині стояла на голій бетонній долівці велика клітка. 

Туди й заштовхали KT503 b678; двері надійно замкнули. Перетявши крізь ґрати кусачками нейлонові кабелі, їй повернули певну свободу руху. Кайданків, утім, не зняли. 

Після цього охоронці вийшли, залишивши KT503 b678 наодинці з товаришем деканом та його соратниками. 

— Товаришко KT503 b678, — гаркнув декан, — у дитинстві ти була зразковою піонеркою, потім закінчила з найвищими відзнаками Народну військову академію. Тебе зачислили в елітні сили особливого призначення, ти героїчно проявила себе у битві за Нью-Йорк. А потім усе це відкинула і стала злочинним паразитом. Чому так сталося, можеш нам сказати? 

Бранка не відповіла, просто стояла і потирала до крові стерті кайданками зап’ястя. 

— Відповідь мені, звісно, відома, — вів далі декан. — Я ніколи не ставлю запитань, на які не знаю відповідей. Ти зрадила революцію заради любові. Дріб’язкової. Буржуазної. Банальної. Особистої. Не заради любові до Великого Керманича, яка є твоїм обов’язком. А заради любові до звичайного чоловіка. Ти чудово знаєш, що особиста любов у нас заборонена, і все ж таки замість того, щоб очиститися за допомогою праці та самозречення, пройнялася цим занепадницьким почуттям. Більше того, ти полюбила ворога. Американського солдата. Капіталістичну свиню. Тому-то тебе й відправили в табір, тому-то й змусили втопити байстрюка, якого вивергла твоя утроба. 

Бранка вперше заговорила. 

— Дитину втопила не я, — сказала вона. — Це зробили вони. 

— Її вкинули у чан і притиснули твоїми руками. У ту мить, коли добігло кінця її півхвилинне життя, до неї торкалася твоя плоть. Вона ще була пов’язана з тобою пуповиною. Тож утопила її ти. Так само, як утопила й інших своїх дітей, яких зачала після зґвалтування.