Тож час іще є. 

Якщо тільки завчасу не отямиться Бернадет — а це, скоріш за все, так і буде. Він глянув на неї. Лежала розпростерта на підлозі. Блузка розстебнута, у виріз сорочки визирає одна грудь, набухаючи крутим пагорбом угору, до підборіддя. Грудь то підносилася, то опадала в такт рівному диханню. Це добре. Навряд чи той удар сильно їй зашкодив. 

Бернадет тихенько застогнала і поворушилася. 

Стентон витягнув з ранця свій медичний набір — той, який Бернадет принесла у шпиталь, урятувавши таким чином йому життя. Вийняв шприц, цього разу не з антибіотиком, а з заспокійливим. Тоді клякнув біля неї і, скориставшись своєю лівою рукою як джгутом, знайшов вену і зробив ін’єкцію. 

— Вибач, — шепнув знову. Схоже, це вже входило у звичку. Проте йому направду було прикро — і за неї, і за себе. 

Він застебнув їй блузку і поклав під голову подушку. 

А тоді закинув на плече свій єдиний уже ранець, ступив до вікна і виліз назовні. Настала найнебезпечніша мить. Варто комусь із поліцейських чи солдатів на п’ять поверхів нижче підняти вгору очі — і навздогін за ним одразу кинеться погоня. Проте всі там дуже заклопотані, до того ж намагаються якомога менше шуміти, а його помешкання — на найвищому поверсі, і не мине й хвилини, як він уже буде на даху. Шанси, отже, не такі й погані. Стентон став на підвіконня і сягнув до ринви. За час перебування у шпиталі ослаб він добряче, але опісля старанно працював над відновленням фізичної форми, рана ж його вже фактично загоїлася. Тож по ринві до карниза виліз без особливих проблем, там перебрався на черепичний дах, а звідти міг уже пройти уздовж цілого кварталу і спуститися на вулицю по той бік поліцейського загородження. 

Пастка залишилася позаду. Та щоби вибратися з неї, довелося спершу вдарити, а потім накачати заспокійливим Бернадет. Думка про це викликала у Стентона справжній розпач. 

Опинившись на вулиці, він швидким кроком рушив із Мітте в напрямку Лертського вокзалу. У першому ж пристойному готелі, який трапився дорогою, спинився і винайняв кімнату, з готовністю погодившись заплатити за попередню ніч, адже було, мовляв, дуже рано, і покоївки ще не стали до праці, про що його й попередили з усією належною суворістю. Роздумуючи про те, як би то надійніше замаскуватися, Стентон, властиво, на цю ранню годину й розраховував. Розумів, що Бернадет його одяг описати зуміє, і сподівався підібрати собі щось із речей, повернутих із пральні. Під дверима номерів їх уже, напевне, розклали, а от пожильці розібрати навряд чи встигли. 

Йому пощастило: прямуючи коридором до свого номера, він зумів потай розжитися на всі необхідні деталі чоловічого гардеробу. А допіру переступивши поріг свого номера, кинув убрання на ліжко і заходився змінювати свою зовнішність — що сильніше, то краще. З ранця вийняв набір для гоління та складаний ніж (серед усіх розмаїтих інструментів там знайшлися і ножиці), налив у таз для умивання води і почав голити собі голову. Зробити це самотужки було не так і легко, до того ж привертати зайву увагу порізами та струпами на голомозому черепі зовсім не хотілося, тому він змусив себе не поспішати. На щастя, дзеркало у номері мало дві бокові частини на завісах, і, повертаючи їх, голову можна було бачити майже повністю. Стентон зголив усе волосся, залишив тільки латку на маківці, а ту підстриг — дуже коротко, як велів панівний серед тогочасних німецьких військових звичай. На його думку, то була найогидніша чоловіча стрижка, на яку будь-коли сподоблялося людство.