Сліди, напевне, залишив зловмисник. Той, хто вламався у шпиталь і вбив лікаря та медсестру. Не привид, звичайний зломщик. 

Але навіщо ж йому сюди спускатися? 

Що йому тут шукати? 

Променем ліхтарика Стентон провів уздовж тих слідів. Вони, таке враження, не вели нікуди. Починалися біля дверей, а потім… зупинялися. От наче хтось увійшов у погріб, пройшов трохи вперед і… зник. 

Стентон ступив крок до слідів, а його вільна рука вже зімкнулася тим часом у кишені навколо руків’я пістолета. Невже той зломщик іще тут, у погребі? Та ні, як таке може бути? Після того злочину минуло вже два місяці. 

Але якщо його тут немає, то чому сліди обриваються посеред погреба? Куди він подівся? Не міг же взяти і випаруватися. Хоча, майнуло в голові у Стентона, з мільярдами людей у тому столітті, з якого йому самому випало сюди прибути, якраз щось таке й трапилося. Вони просто випарувались у повітря та й по всьому. Так, але ж ці мільярди і свій світ забрали з собою. І жодних слідів не залишили. 

То де ж тоді той, хто залишив сліди тут? 

Стентон увесь напружився, ніби вже чекав, що з темряви ось-ось вискочить якийсь знавіснілий убивця. Проте й далі не зводив очей з тієї вервечки відбитків у пилюці. 

І тут до нього дійшло. 

П’ятка-носок, п’ятка-носок. 

Сліди не вели від дверей до середини погреба. 

Вони вели від середини погреба до дверей. 

Спочатку Стентон подумав, що зловмисник спершу залишив їх, а тоді зник. 

Аж ніяк: він спершу з’явився, а тоді їх залишив. 

40 

40