Щойно минула сьома тридцять ранку. За календарем довизвольної ери був переддень Різдва. 

Добігав кінця 103-й рік. 

Або 2024-й за літочисленням Старого світу. 

Досвітня холоднеча пробирала до костей. Дорогу огорнув густий туман, і регулювальники Народно-революційної армії стояли на кожному кроці, розмахуючи своїми світловідбивачами та світловими жезлами. 

НРА саме вирішила дещо змістити Південно-Східний мобільно-ракетний оборонний щит, і в краю, у давні часи відомому як Кембриджшир, морозне спозаранку повітря аж дрижало від гуркоту дизельних двигунів. Велетенські ракетні тягачі незграбно плуганилися по шосе, займаючи майже всю проїжджу частину, і регулювальники були злі й нервові, мов оси. Гудронове дорожнє покриття взялося товстим шаром ожеледі, і якщо одне з цих одоробл скотиться-таки в кювет, непереливки буде всім. 

Між двома тягачами вклинився, намагаючись прошмигнути вперед, фургон «мерседес» із емблемою Департаменту внутрішньої безпеки. Забачивши його, кожнісінький озброєний паличкою-з-лампочкою регулювальник умить витягувався у струночку і ревно віддавав честь. Ігнорувати Департамент внутрішньої безпеки не наважувався ніхто. Якщо ти не виявляв достатньою мірою пошанування будь-якому державному департаменту, не кажучи вже про ДВБ, значить, не шанував достатньо і секретаря партії. А якщо ти не шанував секретаря партії, то вирушав із пожиттєвим вироком у табори. Якщо тобі, звісно, щастило так легко відбутися. 

У фургоні сиділо четверо жінок-офіцерів ДВБ і ув’язнена у формі Сторновейського управління таборів. Серед усіх виправних закладів Британської області СРСР Сторновей вважали найсуворішим. 

За форму там правила груба і цупка роба синього кольору, геть безглуздо оздоблена картатими на шотландський манір кишенями та манжетами. 

Ув’язнена мала кайданки на руках і ногах, а на голомозій голові — витатуюваний ідентифікаційний номер. Охоронниці сиділи мовчки. Кожна втискалася у свій кут фургона з таким виглядом, ніби багато дала б, аби тільки опинитися від своєї підопічної якомога далі. 

Зрештою, так воно й було. 

Бо хто ж його зна, що стрілить їй у голову. Вона й закута в кайданки страх яка небезпечна. 

Якраз своїми кайданками, до речі, й задушила колись охоронця. 

І трьох немовлят своїх умертвила. Одне, кажуть, з’їла. 

Її, певна річ, саму треба умертвити. Щодо цього охоронниці сумнівів не мали. 

Прострелити ось цю лису татуйовану голову і вкинути у Гебридське торф’яне болото. Але Партія людей не вбиває. Доти принаймні, доки не скорить їх своїй волі. 

А KT503 b678 до покори ще ой як далеко.