Стентон розплатився з візником і подався догори тією самою вулицею, якою два місяці тому вів МакКласкі. Прямував до тих самих дверей, з яких вийшов був тієї ночі у двадцяте століття. 

Будинок стояв на позір тихий і спокійний. Достеменно такий, як у ту хвилину, коли він бачив його востаннє, от лише на вікнах відтоді з’явилися ґрати. Залишалося тільки сподіватися, що на вхідні двері не поставили зсередини якісь засуви, бо тоді не допоможе вже жодна відмичка. 

Проте двері відчинилися, і він просковзнув усередину. 

А там прокрався знайомим уже коридором повз так само прочинені двері. Зазирнув: за столом, як і вночі першого червня, сиділа медсестра, тільки-от цього разу — старша, сивоволоса. 

Стентон відвів погляд. Забобонним не був ніколи, анітрохи, та тієї хвилини ніяк не міг позбутися нав’язливої думки, запитання, чи то, бува, не його лихе око прирекло на смерть ту іншу, молодшу медсестру. Може, це доля так мстить за те, що хроносити надумали обвести її навколо пальця? 

Не будь дурнем, сказав сам собі Стентон. 

Доля? Лихе око? Ну безглуздя ж, ні? 

Не більше, однак, безглуздя, ніж поведінка того, хто потай проникає у чужий будинок і лізе там у погріб, сподіваючись, що через сто одинадцять років хтось прочитає історію століття, якого ніколи не було. 

Покрадьки він дістався до дверей, за якими ховалися сходи у погріб, відімкнув їх і спустився вниз. А тоді відсунув креденс, відімкнув другі двері й знов опинився в Ньютоновому погребі. 

Там було темно, хоч око вибери, та Стентон прихопив свій світлодіодний ліхтарик і в його яскравому світлі побачив сліди, які залишили вони з МакКласкі, а ще — відбиток у пилюці посеред долівки: це там лежала у нього під ногами непритомна професорка. Повів ліхтариком убік, шукаючи ще не зламане крісло і столик, бо саме на тому столику надумав залишити свого листа. 

Та варто було ступити кілька кроків углиб погреба, як око зачепилося за щось на самому краю освітленої ліхтариком ділянки. 

Ледь навскіс через долівку тягнулося щось темне. 

Ціла вервечка інших відбитків у пилюці. 

Спрямувавши туди промінь ліхтарика, Стентон умить збагнув, що то таке. Ще одні сліди. Сліди, яких там абсолютно однозначно не було раніше. Отже, відколи вони з МакКласкі пішли звідси, тут побував іще хтось. 

На мить Стентона охопила паніка, от наче перед ним ні сіло ні впало об’явився привид. Подолати те відчуття, геть для нього незвичне, вдалося далеко не одразу. Шалено закалатало серце, перехопило подих. Він щосили намагався опанувати свої думки. Тут має бути і, звісно, є якесь логічне пояснення.